Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/110

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

сті з них бракує джерелознавчого аналізу Борщакової спадщини, зацікавлення якою є настільки помітним саме тому, що вона впровадила у домінуючу нині версію національної історії кілька важливих для її обґрунтування документальних свідчень. У перші роки незалежності відбулося доволі одностайне зарахування постаті І. Борщака до уявного пантеону українських науковців-патріотів, яке поєднало у важко досяжному в багатьох інших питаннях консенсусі як ідейного дисидента щодо радянського історіографічного канону (Ярослав Дашкевич), так і компартійного перекинчика в українознавчу тематику (Валентин Шкварець). Відтак в історіографічному полі України спостерігалася тенденція до возведення творчої спадщини цього, як наголошується в одній з сучасних енциклопедій, «провідного вченого-гуманітарія української діаспори»[1], до рангу істини в останній інстанції. Водночас у Франції, де відбувалася творча діяльність Борщака, серед істориків українського походження, навпаки, окреслилася тенденція до обережного використання його творів[2].

Некритичне залучення написаних переважно у міжвоєнний період праць Борщака характеризує загальний стан сучасного історіописання в Україні. В своїй переважній масі воно продовжує існувати у площині концептів, сформованих на зламі XIX–XX ст. У конкретному випадку історичного письменства І. Борщака йдеться про ритуальне пошанування «ідола державництва». Будь-яка спроба поглянути на творчість Борщака з критичних позицій[3] викликає неприйняття, більше того — роздратування, хоч жодної конструктивної критики такі спроби не зазнають (внаслідок браку у адептів сакралізації внеску Борщака в історичну науку конкретних доказів істинності їхньої віри), відтак скромно залишаються існувати у паралельній до офіційної історіографічній площині. Критику просто ігнорують і продовжують «курити фіміам»[4]. Якщо виходити з твердження французького соціолога і філософа Едгара Морена про те, що у пізнанні співіснують два основоположних первня — logos (знання) та mythos (віра)[5], то у цьому випадку очевидно, що переважає саме другий з них.

Утім, в епоху масового доступу до засобів електронної комунікації, зацікавлення спадщиною Борщака все більшою мірою висвітлює сумнівні сторони його

  1. ↑ Борщак Ілько // Народжені Україною: Меморіальний альманах у 2-х т. — К.: Євроімідж, 2002. — Т. 1. — С. 254–255.
  2. ↑ Згідно з дипломатичним твердженням голови Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Західній Європі Аркадія Жуковського, інколи у своїх дослідженнях І. Борщак «не дотримувався наукової точності та видавав бажане за дійсне». Див.: Івашина Л. Перший французько-український колоквіум, присвячений українському козацтву // http://ualogos.kiev.ua/text.html.
  3. ↑ Анцишкін І. В. До питання про «французький похід» Івана Сірка // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії НАН України. — Вип. 2. — Нікополь, Дніпропетровськ, 2005. — С. 120–122.
  4. ↑ Мельников Є. Ілля Борщак — військовий дипломат, вчений // Науковий вісник Миколаївського державного університету ім. В. О. Сухомлинського. Серія «Історичні науки». — Вип. 27. — Миколаїв, 2009. — С. 157–165; Мельников Є. Біографічні сторінки життя та діяльності Григорія Орлика в науково-публіцистичній спадщині Іллі Борщака // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія «Історія». — Тернопіль, 2010. — Вип. 2. — С. 302–306.
  5. ↑ Morin E. La méthode: 3. La Connaissance de la Connaissance. — Paris: Seuil, 1986. — P. 153–176.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/110&oldid=644277