прибутки з міфічного маєтку, а різні виплати за його службу, частина яких (2000 ліврів) згодом була з дозволу короля успадкована його вдовою[1]. Таким чином Орлик був годувальником родини, а не утриманцем, яким його зобразив І. Борщак. Відтак недоречним є припущення Борщака про те, що полк фінансувався Орликом з посагу його дружини[2]. В ордонансі про створення полку ясно зазначено, що полк є королівським, а отже утримувався державою, там само подано розписи всіх виплат, включно з полковником Орликом. Шефом полку, як і решти королівських полків (на відміну від приватновласницьких), був Людовік XV.
І. Борщак також вказує без посилання на конкретні документи, що Орлику вдалося згуртувати навколо себе кілька десятків запорожців, що «складали півескадрон його полку»[3]. Аналіз особового складу «піхотного полку Королівські поляки» показує, що він складався на три чверті з римо-католиків, на одну чверть з протестантів, жодного православного у його лавах не було (у багатьох випадках фіксувалося віросповідання солдатів, у всіх випадках — імена батьків, вік та місце народження, — в основному Лотарингія, Німеччина, Фландрія)[4].
Віровизнання офіцерів, на жаль, не зазначалося, але важко припустити, що православний міг бути командиром полку такого релігійного складу. Православна Церква ще й нині наголошує, що її послідовники не можуть брати участі у обрядах Католицької Церкви, відтак якщо він одружується з католичкою, то обряд вінчання має відбуватися тільки в православному храмі, а їхні нащадки виховуватись у православній вірі. Тож вінчання Орлика, яке відбувалося за католицьким обрядом, є доказом його конверсії у римо-католицизм. Відтак Петро-Григорій не міг претендувати на роль очільника решток екзильних запорожців. Замість того, щоб сліпо виконувати соціальну роль, яка випала йому за фактом народження, Орлик на певному етапі свого життя зробив вибір на користь інтеграції в інший соціум, проявляючи при цьому подиву варту здатність пристосовуватися. Його мобільність — як географічна, так і національна та релігійна — має виразні риси модерності, оскільки Петро-Григорій сам здійснював вибір ідентитетів — мови, конфесії тощо[5].
- ↑ SHD, DAT, série 3Yв, carton 931, cahier d’Orlick (Pierre-Grégoire d’Orlick de La Ziska, C[om]te, Maréchal de camp le 10 mai 1748, Lieutenant général le 21 avril 1759), fol. 35v.
- ↑ Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 145.
- ↑ Там само.
- ↑ SHD, DAT, série 3Yc, vol. 255 Royal-Pologne [Registre […] du Régiment Royal-Pologne compagnie par compagnie […], faite à Phalsbourg, le 5 avril 1748].
- ↑ У постмодерному епістемологічному підході ідентичність витлумачується як наслідок неоднозначного процесу ідентифікації індивіда, який не обмежується наслідуванням попереднього досвіду групи, а перебуває у процесі постійних змін і «переідентифікацій». Вважається, що жодна з форм ідентичності не є до кінця завершеною й стабільною, а постійно еволюціонує. Таке розуміння феномену ідентичності виходить з того, що вона є конструйованою реальністю, яка формується у рамках різноманітних, конкуруючих дискурсивних практик. Її внутрішня структура не цілісна, а багатокомпонентна і, піддаючись постійному впливові ззовні, є завжди тимчасовим, відносним, незавершеним конструктом. Таким чином, йдеться не про властивість, а про наслідок принципово відкритого процесу ідентифікацій індивіда, результат якого ніколи не буде остаточним. Згідно з соціологом Пітером Бергером, ідентичність — це завжди ідентичність усередині соціально сконструйованого світу, в якому індивід визначає своє місце. Це означає, що кожен, ідентифікуючи себе, вказує на місце, до якого він належить. Відтак число варіантів переміщення «себе» на соціальній мапі внаслідок зміни повсякденної практики (наприклад, переїзд у нову країну) є потенційно невичерпним. (Бетлій О., Диса К. Усе про ідентичність // Міжкультурний діалог. Т. 1: Ідентичність. — Київ: Дух і Літера, 2009. — С. 12–13).
