Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/147

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


акумуляції архівів і бібліотек остаточно було припинено із закінченням Другої світової війни та появою у Чехословацькій Республіці Червоної Армії та спеціальних трофейних бригад, які виявляли та переміщували до СРСР архіви еміграційних осередків з усієї Європи. За іронією долі, емігранти власними руками сконцентрували документи про свою «антирадянську» діяльність.

Переміщені до УРСР архівні зібрання було опрацьовано за скороченим циклом, після чого їх активно розробляли в «оперативних» цілях: складали картотеки, довідки, довідники, характеристики тощо. Загалом цей період в архівістиці в контексті опрацювання еміграційних фондів характеризується споживацьким підходом до них. Надзавданням було «витягти» з документів інформацію ідеологічного характеру на «ворогів народу». Доля самих фондів, перспективи їхнього збереження, тобто базові архівні аспекти опрацювання цих зібрань, не кажучи вже про наукові дослідження документів, залишалися на другому плані; до них загалом ставилися недбало.

Цілісність Празького архіву було порушено в результаті повоєнних переміщень, науково-технічного опрацювання та оперативної розробки в державних архівах УРСР, коли на догоду політичній кон’юнктурі первісно єдиний документальний масив було розчленовано, розміщено по різних архівах, перемішано з іншими сегментами архівної і бібліотечної україніки та частково знищено, — «морально застарілі», «дублетні» і «такі, що не мали наукової цінності» або «практичного значення» матеріали просто утилізувалися.

Незважаючи на таку специфічну мету опрацювання документів, як пошук «ворогів народу», тим не менше, еміграційні архіви вже на початку 1950-х рр. загалом було упорядковано — у стислі терміни і у відповідності до існуючих методичних настанов, як того вимагав час. Було сформовано фонди, хоча й ціною фізичного розриву внутрішніх зв’язків первісно цілісних колекцій. Таке впорядкування було далеким від досконалого і призвело до певної невідповідності інформації, закладеної в описах, картотеках та інших облікових документах, змістові архівних справ. І все ж українським архівістам у нелегких повоєнних умовах вдалося налагодити професійну роботу з науково-технічного опрацювання документів і тим самим зберегти й удоступнити їх для нащадків.

Більше того, полювання чекістів 1940-х — 1950-х за «українськими націоналістами» та іншим «к.-р. елементом» парадоксальним чином прислужилося нинішньому суспільству і науці: поіменний картковий облік на більш ніж 150 тисяч діячів еміграції витворив справжню енциклопедію української еліти міжвоєнної доби.

Сьогодні цей довідковий ресурс є також своєрідним меморіалом тим, хто мріяв побачити Україну незалежною і гідною державою.

Спроби режиму використати результати оперативної розробки виявилися марними. Комуністична революція зупинилася на кордонах із Західною Європою, частина емігрантів перемістилась якнайдалі від СРСР — через океан до країн американського континенту і стала недосяжною, а відтак — нецікавою для спецслужб. Тому на початку 1960-х років продовжувати оперативну розробку еміграційних матеріалів було визнано за недоцільне, а в 1964 р. надійшла директива АУ при РМ УРСР про знищення її основних результатів (на щастя, виконана не повністю). З початку 1970-х років, після концентрації основного