Зрозуміло, що в обмеженій розміром статті немає можливості навіть приблизно висвітлити широке коло питань української історіографії в Польщі міжвоєнного періоду. Тому, щоб спробувати визначити місце української історіографії у загальному русі національної історичної думки вказаного часу, намагатимемося зупинитися на вибраних питаннях заявленої теми, зосередившись, зокрема, на питаннях організаційного забезпечення розвитку історичної науки в Польщі, теоретичних аспектах еволюції історіографії, взаєминах українських істориків з дослідниками інших країн, зокрема з польськими.
Після поразки в польсько-українській війні за Галичину 1918–1919 років та інкорпорації західноукраїнських земель до складу Польської Республіки напруження в стосунках української спільноти з польською владою та громадськістю тривалий час залишалося без змін. Українські політичні партії та громадські організації не визнавали польського адміністрування, вважали польську владу «окупаційною». Водночас перехід до мирного життя вимагав творення хоча б елементарних форм господарської і політичної діяльності, які б зберігали національний суспільний капітал. Створені ще в австрійські часи українські культурні, освітні та наукові організації відбудовували свою роботу. Серед них найвпливовіші позиція посідало Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), навколо якого гуртувалися найкращі інтелектуальні сили. Становище товариства, позбавленого урядової підтримки, в післявоєнних умовах було не завидним. У червні 1922 р. історик, учень М. Грушевського І. Крипʼякевич, який був секретарем його Історичної секції, в листі до свого колеги історика та учня того ж М. Грушевського С. Томашівського писав: «Наукове життя у нас дуже ослабло. В історичній секції у Львові працюємо в дуже невеликому складі […]. Видань спеціяльних секцій не видавали, в Записках [НТШ], що появлялися рідко, також історичних праць небагато […]. Більше маю надію на еміграцію […], бо з нашого провінціялізму тяжко тут на місці добутись…»[1].
У той час, коли західноукраїнські землі переживали складні післявоєнні часи, а галицький політикум продовжував перебувати у «стані війни» з Польщею, українська молодь і поміркована інтелігенція шукали шляхи і вчилися самостійному будівництву національного життя з прицілом на майбутнє. Вже 19 вересня 1919 р. на засіданні секцій НТШ за пропозицією В. Щурата було схвалене рішення не чекати «милості» від польських властей, а організувати «університетські курси» в складі двох факультетів — філософічного і правничого, у звʼязку з якими був би і теологічний факультет, організований митрополитом Андреєм Шептицьким. На цьому ж засіданні затвердили програми курсів («викладів»), які запропонували «др. Вергановський — право, др. Щурат — філологія, др. Крипʼякевич — історія»[2].
- ↑ Листи Івана Крипʼякевича до Степана Томашівського (червень 1922 — червень 1930) / Підготувала Н. Бортняк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 8: Іван Крипʼякевич у родинній традиції, науці, суспільстві. — Львів, 2001. — С. 397.
- ↑ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІАУЛ), ф. 309, оп. 1, спр. 38, арк. 1.
