Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/151

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Університетські курси, які через заборону польської влади перетворилися на «Український таємний університет», стали важливим чинником реалізації ідеї творення автономного національно-культурного життя у міжвоєнній Польщі. Упродовж 1920–1924 років цей університет підготував чимало українських студентів, в тому числі істориків, які згодом відіграли гідну роль у розвитку науки. Він також сприяв консолідації українських інтелектуальних сил, виявленню високих патріотичних мотивів науковців, готовності служити національній справі. З таким потужним чинником змушені були рахуватися польські власті, які зрозуміли, що простою забороною справи не вирішити. І тому в 1924– 1925 роках вони вдалися до кроків з метою створення державного українського університету. Справа перебувала в стадії вирішення, і навіть прем’єр польського уряду В. Грабський у вересні 1924 р. надіслав представникові української частини спільної українсько-польської університетської комісії професору К. Студинському листа, в якому вітав його з успішним веденням справи зі створення українського університету в Польщі (зокрема, йшлося про «Організаційну комісію українського університету». — Л. З.) і висловлював надію, що «по мірі поліпшення стосунків між польським і українським суспільствами не буде таким далеким день, коли сеймовий закон остаточно визначить місце осідку Українського Університету на землях, заселених у більшості українцями»[1]. Проте, внаслідок втручання в університетську справу українських політиків, які продовжували перебувати на позиціях безкомпромісного ставлення до польської держави, університетська справа закінчилася невдачею[2].

Щодо таємного Університету, то, незважаючи на заборони влади, його діяльність успішно тривала майже п’ять років, а в період найбільшого розвитку на чотирьох відділах (факультетах — філософському, правничому, медичному та технічному) навчалося понад 1300 студентів, викладання провадили 55 професорів і доцентів[3]. На філософському факультеті у 1920 р. сформувалось відділення історії («Семінар для української історії»), на якому майже всі заняття проводив І. Крипʼякевич, а окремі курси вів М. Кордуба та Б. Барвінський. Спочатку на історію записався лише один студент, але вже до кінця літнього семестру 1921 р. на двох відділеннях семінару («нижчому» і «вищому») навчалося 30 студентів; у 1921–1922 роках їх було вже 55 (у 1922–1923 роках — 45)[4].

Програма занять з історії в Українському університеті у 1920–1921 роках вклю-

  1. ↑ Там само, ф. 362, оп. 1, спр. 47, арк. 96.
  2. ↑ Про справу українського університету написано чимало праць, зокрема, див.: Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в західних землях України. — Львів, 1923; Його ж. Під знаком «нелегальщини». — Львів, 1924; Його ж. Український Університет у Львові у рр. 1921–1925. — Нюрнберг, 1948.
  3. ↑ Чимало матеріалів про таємний український університет збереглося в архіві І. Крипʼякевича, на які ми посилаємось: Відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (далі — ВР ЛННБ НАНУ), Архів І. П. Крипʼякевича, № 149 («Український університет 1920–1922»), «Список викладачів і студентів 1921–1922 рр.», б/к.
  4. ↑ ВР ЛННБ НАНУ, Архів І. П. Крипʼякевича, № 170 («Семінар Українського університету 1920–1923»), «Історичний вістник. Орган студентів істориків Українського Університету у Львові. Виходить неперіодично», 1923, число 1, б/к.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/151&oldid=127118