фів[1]. Фактично, ті самі історики співпрацювали також з іншими громадськими і культурно-освітніми організаціями Галичини — Товариствами «Просвіта», «Рідна школа», «Червона Калина» тощо. В них вони долучалися до формування національної свідомості через поширення історичних знань.
Після невдачі зі створенням державного Українського університету митрополит Андрей Шептицький 1928 р. створив приватний вищий навчальний заклад — Богословську академію, яка повинна була стати основою майбутнього університету. З академією співпрацювало декілька відомих світських і церковних істориків, в тому числі, В. Залозецький, М. Чубатий, І. Крипʼякевич, Я. Пастернак, Ю. Полянський, К. Чехович та інші.
Тривалий час, до початку 1930-х років, польські правлячі кола намагалися гальмувати розвиток української культури. Проте після кризових подій 1930 р. в Польщі (кризи парламентської системи, «пацифікації» українських сіл) владна верхівка режиму «санації» Ю. Пілсудського була змушена піти на певні поступки українській меншині. Від цього часу почалися різного роду перемовини з українським політикумом з наміром зменшити напругу в українсько-польських відносинах. Вони призвели до угоди «нормалізації» 1935 р., яка відродила надії українців на рівноправне трактування і задоволення їх національно-культурних потреб[2]. Проте, вже у 1937 р. польська верхівка відмовилась від положень угоди і повернулась до політики обмеження прав українців. Тим не менше в 1930-ті роки умови для розвитку української науки і культури, а також господарського життя дещо покращились, і це спричинило інтенсифікацію культурної роботи у всіх напрямках.
Одним з елементів зменшення напруги в українсько-польських відносинах стала діяльність української наддніпрянської еміграції в Польщі. Незважаючи на різні зобов’язання польських урядів щодо угод з СРСР про видалення діячів УНР з Польщі, останні продовжували співпрацювати насамперед з прибічниками Ю. Пілсудського і від 1926 р. брали участь у створенні та реалізації ідей «прометеївського» руху, організованого пілсудчиками з метою послаблення СРСР шляхом підтримки антирадянського руху поневолених народів[3].
- ↑ Див.: Хроніка Наукового Товариства імені Шевченка у Львові за роки 1923–1925. — Львів, 1926; Хроніка Наукового Товариства імені Шевченка у Львові за роки 1926– 1930. — Львів, 1930; Найда О. Окремі аспекти діяльности Історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Шевченка. 1913–1940 роки // З історії Наукового товариства ім. Шевченка: Збірник доповідей і повідомлень наукових секцій і конференцій НТШ у Львові. — Львів, 1998. — С. 24–31.
- ↑ Докладніше див.: Зашкільняк Л. Спроби українсько-польського порозуміння в міжвоєнній Польщі (1920–1939 рр.) // Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921–1939): Матеріали міжнародної наукової конференції, Дрогобич, 8– 9 жовтня 2004 р. — Дрогобич, 2005. — С. 34–45.
- ↑ «Прометеївський» рух отримав назву від Організації «Клуб Прометей», створеної на зламі 1925 — 1926 років під егідою Міністерства закордонних справ і Генерального штабу Війська Польського з числа емігрантів народів Російської імперії, що опинилися за кордоном після поразки у боротьби з більшовиками. Офіційним головою організації став українець професор Роман Смаль-Стоцький — неофіційний посол Державного Центру УНР у Варшаві. З 1928 р. організація підпорядковувалась експозитурі № 2 Відділу ІІ Генерального штабу Війська Польського. Під егідою «прометеївського» руху було створено декілька науково-дослідних інститутів, які займалися вивченням народів СРСР, в тому числі Український науковий інституту у Варшаві. Докл. див.: Комар В. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921–1939 рр.). — Івано-Франківськ, 2011. — С. 144–155 passim.
