Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/159

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Найбільш точну оцінку стану і завдань української історіографії в тодішніх умовах подав у 1922 р. І. Крипʼякевич в листі до С. Томашівського від 12 червня. Він зазначав, що між ним і Томашівським немає відмінностей у поглядах на українську історію, підкреслював: «Ми всі, молодші, пережили також нашу катастрофу, вдумувалися в її причини і глядимо на Вашу історію інакше, як дивилися 1913 і навіть 1918 р. Не відразу і не у всім можна перевести зміну: багато питань треба ще пережити і перебороти в собі.., але взагалі ми ідемо до основної ревізії […]. Але моя думка й амбіція в тому, щоби нашу історіографію вивести з її провінціялізму і ненауковості і хоч поволи приготовити дорогу критичній думці». Далі І. Крипʼякевич повідомляв, що береться формувати осередок людей з новими поглядами, які вже «переводять ревізію нашої історії», називаючи серед них В. Липинського та І. Кревецького[1].

Водночас львівський історик формулював завдання, які стояли тоді перед українською історіографією в умовах невдачі будівництва самостійної держави і потреби перетривати лихі часи. У листах до С. Томашівського він докладно накреслив програму творчої праці істориків на майбутній період. У листі від 2 січня 1923 р. він писав про потребу «не дати вичерпатися тій моральній силі, а підпомогти її і скріпити реальними основами» в рамках «органічної праці», а для цього, на його думку, необхідно насамперед «старатися о праці синтетичні, передусім, щоби зірвати з ненависними “причинками” і “матеріалами”». А в листі від 10 січня 1923 р. він з ентузіазмом вітав пропозицію С. Томашівського писати для «Записок НТШ» огляди про розвиток західної історіографії і констатував: «…Треба кинути місток, хоч який невеликий поки що, між нашою провінціяльною, вузькою історіографією і Європою. Дуже мститься на нас наше відчуження від європейської думки — і на методі, і на темах, і на цілім закрою нашого дуже старосвітського дієписання»[2].

Два згаданих вище головних завдання історіографії достатньо успішно реалізувалися українськими істориками в Польщі, що згуртувалися навколо НТШ і УНІ, а також українських громадських інституцій. У міжвоєнний період ними було підготовлено і опубліковано декілька важливих у методологічному плані синтетичних праць з історії України. Вони були написані з метою обґрунтувати прагнення українців до незалежної державності, але також для просвіти мас щодо ролі і значення держави в розвитку народу. Насамперед слід згадати «Українську історію» С. Томашівського, що вийшла друком у Львові 1919 р. і послужила підставою для переосмислення методологічних підстав українського історіописання[3]. Проте, на нашу думку, щодо цієї роботи Томашівського не можна говорити про чітке формулювання «державницької» версії української історії, йдеться швидше про перехідний період від «народництва» (яке в українській версії можна кваліфікувати як поєднання романтизму і позитивізму) до

  1. Листи Івана Крипʼякевича до Степана Томашівського (червень 1922 — червень 1930).  — Лист 10 січня 1923 р. — С. 400.
  2. Там само. — С. 405–406.
  3. Томашівський С. Українська історія. І. Старинні і середні віки. — Львів, 1919.