«державництва» (поєднання позитивізму і неоромантизму)[1]. Адже в центрі історичного процесу Томашівський ставив «процес творення української народности» та «початки національно-політичної ідеї». А серед головних чинників, що визначали розвиток українського народу, він називав традиційні територіальні, господарські і культурні, а також «дух української історії» (!). У відповідності до цих головних чинників історик визначав три провідні ідеї національного минулого: суперечності («контрасти») між лісовою та «степово-луговою» смугами української території, культурними впливами Заходу і Сходу й господарськими моделями Півночі і Півдня[2]. Таким чином, можна ризикувати стверджувати, що С. Томашівський став свого роду попередником цивілізаційного підходу до української історії, який поступово набирав сили в міжвоєнний період, щоб стати одним з провідних напрямів світової історіографії в другій половині ХХ ст.
Синтез і численні публікації С. Томашівського міжвоєнного періоду привернули увагу передусім до політичного виміру української історії, де, зрозуміло, державна організація опинилась в центрі уваги. Але політична історія України не могла не «прогнутися» під тягарем політичної ситуації, яку переживали українці роз’єднаних українських земель. Черговий раз історіографія потрапила в заручники політики, вплив якої частково зрівноважувався фаховим рівнем дослідників. Про це свідчили численні статті і монографії українських авторів, що з’явилися друком у міжвоєнне двадцятиліття. Одна з таких праць була написана знаним українським публіцистом і письменником О. Назаруком в роки Першої світової війни, але так і не побачила світло[3]. Автор бачив мету своєї роботи в піднесенні свідомості українців, підкреслював, що «знання історії потрібне, щоб народ пізнав свою кривду і виступив в своїй обороні й здобув волю»[4]. Далі йшла розповідь про Київську, Галицько-Волинську, Козацьку держави і робився висновок, що «поконали» Україну не сусіди-вороги, а внутрішні «распрі і незгоди», низький рівень свідомості українців. Тому й відбудова державності — це, насамперед, відбудова свідомості, а зброя — «книжка, часопись і організація».
Формування нової концепції історії України, яка повинна була підносити перш за все політичну свідомість мас, створювати мобілізаційний ресурс національно-визвольного руху, тривала впродовж всього міжвоєнного двадцятиліття. Погляди українських істориків на минуле країни не завжди співпадали. Але їх об’єднувало прагнення знайти і прослідкувати державницькі елементи української історії. Це проявилось у концепції державних утворень в українських
- ↑ Ширше про ці питання ми писали: Зашкільняк Л. Неоромантичні тенденції в українській історіографії початку ХХ століття // Historia — mentalność — tożsamość. Miejsce i rola historii oraz historyków w życiu narodu polskiego i ukraińskiego w XIX i XX wieku / Praca zbiorowa pod redakcją Joanny Pisulińskiej, Pawła Sierżęgy, Leonida Zaszkilniaka. Wstępem opatrzył Jerzy Maternicki. — Rzeszów, 2008. — S. 320–334.
- ↑ Томашівський С. Українська історія. І. Старинні і середні віки. — С. 1–15.
- ↑ Рукопис праці О. Назарука «Історія України», що була підготовлена під егідою Союзу Визволення України і присвячувалась Українським Січовим Стрільцям, зберігається у фонді цього публіциста і громадського діяча. ЦДІАУЛ, ф. 359, оп. 1т, спр. 51, арк. 1–279.
- ↑ Там само, арк. 1.
