Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/161

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

землях. Одними з перших синтезаторів української державницької історії були учні М. Грушевського — О. Терлецький та І. Крипʼякевич.

Першим подав зачин державницького синтезу історії України професор академічної гімназії у Львові О. Терлецький, опублікувавши у 1923–1924 роках двотомну працю «Історія Української держави»[1], а в 1930-х роках він доповнив її ще кількома синтезами національної історії[2]. Його схема історії України була оригінальною і представляла собою протиставлення «історії маси» — історії держави. Історик визначив три доби української історії — княжу, козацьку і нову, змістом яких була зміна форм української державності від станової князівської до станової козацької і відродженої «європейської» (УНР і ЗУНР). Він докладно обґрунтовував причини їх занепаду і стверджував, що в державноцивілізаційному відношенні Україна розвивалась подібно до інших європейських країн, але зазнала руйнівних впливів та агресії східних ідеологій й сусідів. Зокрема, наголошував на тому, що внаслідок об'єктивних географічних умов в українському суспільстві «постало два нездатних до політичного життя зразків українців — з анархічним польсько-магнатським світоглядом і зі степовим світоглядом», але обидва не визнавали ніякої держави. Проте, національне відродження українців вселяє впевненість, що нова українська державність неодмінно відновиться[3].

Не менш оригінальні ідеї пропагував О. Терлецький в оцінці української історіографії. В одній зі своїх лекцій «Головні напрями в українській історіографії новіших часів», прочитаній на курсах українських учителів у 1938 р., він прослідкував розвиток української історичної думки від найдавніших часів до сучасності і переконливо показав нерозривний зв'язок історичної думки і національної ідеології на всіх етапах. У лекції було визначено чотири негативні хвилі впливу на українську історичну думку та історіографію — «московський», «польський», «демократичний» і «космополітичний», відповідно до яких сформувались і діяли напрями в українській історичній літературі. Їм відповідали «романтично-народницький» (М. Костомаров), «песимістичний» (П. Куліш), «громадянсько-народний» (Антонович — Грушевський) і, нарешті, «державницький» (Липинський, Томашівський, Крипʼякевич) напрями української історіографії. Тільки останній напрям, на його думку, науково поставив питання про роль державної організації суспільства як головну умову його існування.

  1. ↑ Терлецький О. Історія української держави. Т. 1: Княжа доба. — Львів, 1923; Його ж. Історія української держави. Т. 2: Козацька доба. — Львів, 1924.
  2. ↑ Терлецький О. Історія України: княжа доба. — Львів, 1936.; Його ж. Історія України: козацька доба. — Львів, 1936; Його ж. Історія України від 1728 до 1917 р. — Львів, 1936.; Його ж. Історія України від 1917 р. до найновіших часів. — Львів, 1936; Його ж. Історія України. Нове переглянене й доповнене видання. — Львів, 1938.
  3. ↑ Терлецький О. Історія України. Нове переглянене й доповнене видання. — Львів, 1938. — С. 383–385. Див. також: Гудь Б. Омелян Терлецький — автор першої «Історії Української держави» // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. — Львів, 2001. — С. 580–590; Полянський О., Полянська Р. Публікації Омеляна Терлецького у виданнях «Просвіти» // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 19: «Просвіта» — оберіг незалежності та соборності України. — Львів, 2010. — С. 453–460.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/161&oldid=426368