Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/162

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Підсумовуючи причини пізнього формування української державної ідеї та ідеології, О. Терлецький вважав ними такі: «Існування степу, сусідство з ордою, внутрішні контрасти з існуванням двох негативних типів в українськім громадянстві і врешті агресивна політика Польщі і Москви супроти України»[1].

Треба відзначити, що І. Крипʼякевич не менш, а може й більш активно причинився до написання синтезів з історії України. Ще у грудні 1921 р. у листі до І. Кревецького, характеризуючи наукове життя в Галичині, він писав: «Я теж пішов на підручники: пишу історію української культури, Історію війська, Історію держави XVII–XVIII в. etc. Про державу теж викладаю, веду теж семінар і приготовляю деякі методичні subsidia для студентів»[2]. З тих студій Крипʼякевича вийшло декілька популярних синтезів, призначених для середніх шкіл і гімназій, вищих шкіл, для ширшого загалу тощо[3]. Більшість синтезів і публікацій львівського історика мали насамперед просвітницький характер і розвивали думки про тяглість української державності. Найвищого рівня синтезаторський талант І. Крипʼякевича досягнув в підготовленій 1938 р., але виданій тільки після Другої світової війни на Заході під псевдонімом І. Холмський «Історії України»[4]. Погляди І. Крипʼякевича були співзвучні з висловленими С. Томашівським і О. Терлецьким. Разом з тим, він вніс деякі нові риси у синтетичну візію минулого, виокремивши період «української державності за гетьманів 1648–1782», як одноцільний час, глибше ніж інші дослідники опрацював господарські питання, побут і стан свідомості населення України в різні часи.

Як і всі інші історики державницького напряму, І. Крипʼякевич дотримувався «оптимістичного» погляду і на минуле, і на майбутнє української державності. Як і всі вони, вважав, що славне минуле Київської Русі і Гетьманщини в сукупності з національним відродженням ХІХ і ХХ століть робить неминучим постання самостійної Української держави. І. Крипʼякевич, завершуючи свій синтез 1938 р., підкреслював, що для української історії можна виокремити три провідні «моменти»: по-перше, неухильне, всупереч багатьом перешкодам, формування «національної індивідуальності» (читай — національної свідомості, ментальності. — Л. З.); по-друге, пошук оптимальних державних форм органі-

  1. ↑ ВР ЛННБ НАНУ, О. А. Терлецький, 18 / п.І, арк. 1–14.
  2. ↑ З листування Івана Крипʼякевича та Івана Кревецького. Підготував Ф. Стеблій // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 8: Іван Крипʼякевич у родинній традиції, науці, суспільстві. — Львів, 2001. — С. 386–387.
  3. ↑ Серед них назвемо лише головні: Крипʼякевич І. Огляд історії України. Repetitorium для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів. — К., Львів, Відень, 1919; І. К. [Крипʼякевич І.] Мала історія України. — Львів, 1921; Його ж. Історія козаччини. Для народу і молоді. — Львів, 1922 (друге видання — 1934); Його ж. Історія Української Держави XVII–XVIII вв. — Львів, 1922; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького // Записки НТШ. — Львів, 1925–1931. — Тт. 138–140, 144–145, 147, 151; Його ж. Історія України для народа. — Львів, 1929; Історія українського війська: Част. 1: Військо княжих часів. Част. 2: Запорозьке військо. — Львів, 1936; Крипʼякевич І. Історія української культури. Частина 1: Побут. — Львів, 1937; Петренко І. [Крипʼякевич І.] Історія України від найдавніших до теперішніх часів. — Львів, 1941 (спільно з О. Терлецьким) та ін.
  4. ↑ Дашкевич Я. Іван Крипʼякевич — історик України // Крипʼякевич І. Історія України / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. — Львів, 1990. — С. 5–21.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/162&oldid=127254