Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/164

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

України і сумежних країв», що був підготовлений групою українських вчених під керівництвом В. Кубійовича і опублікований 1937 р. тощо.

Нарешті, в міжвоєнний період галицьким історикам вдалось зберегти, а почасти й розширити міжнародні зв’язки української історичної науки. Історики радянської України не мали можливості виходити на міжнародні наукові організації без союзного центру. Натомість фінансове становище українських наукових осередків в Польщі, передусім НТШ, не дозволяло брати активну участь у міжнародному науковому житті, зокрема у перші роки після світової війни.

Певні зрушення сталися тільки наприкінці 1920-х років. У 1927 р. за ініціативою авторитетних на той час польських істориків О. Галецького і М. Гандельсмана в рамках польської політики «прометеїзму» у Варшаві було створено Федерацію Історичних Товариств Східної Європи, до якої прилучилися історики багатьох країн: від Фінляндії на півночі до Греції на півдні[1]. У її діяльності взяли участь також українські історики, зокрема М. Кордуба, І. Крип’якевич, І. Свєнціцький, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький[2]. Щоправда, активність українських учасників Федерації не була значною, оскільки незалежність України залишалась нереалізованим завданням, а становище українських земель і народу не надавало великого оптимізму. Тим не менше, І. Крипʼякевич був обраний до Словникової комісії Федерації, а М. Кордуба увійшов до її Управи. У виданні цієї наукової організації М. Кордуба вмістив низку оглядів про українську історіографію і топоніміку західноукраїнських земель.

Участь у діяльності Федерації Історичних Товариств Східної Європи дозволила українським історикам вийти на міжнародну арену. У звʼязку з цим українські вчені прилучилися до історіографічної дискусії про етногенез українського народу та походження Київської Русі, ініційованої на VI-му Міжнародному конгресі істориків в Осло в 1928 р. У лютому 1929 р. в інавгураційній лекції у Варшавському університеті М. Кордуба підніс важливі теоретичні питання цієї проблеми. Його виступ, опублікований трьома мовами, спричинив гостру полеміку серед українських, а також деяких польських і чеських істориків[3]. Висловлені вченим думки, що засновувались на глибокому вивченні історичних джерел, йшли врозріз із державницькими поглядами більшості українських істориків, які відносили формування української нації до часів Київської держави, а саму цю державу вважали українською. М. Кордуба вважав давню Русь державою всіх східних слов’ян, а ґенезу українського народу переносив в часи Литовського князівства. Такі погляди до певної міри корелювалися з російською та радянською версіями «єдиного давньоруського народу» і «єдиної Російської держави» й тому викликали емоційне заперечення українських істориків. Проте дискусія виявилась корисною для українських дослідників, які змушені були подивитися на складну проблему націотворення з позицій світової науки. Сам

  1. ↑ Kłoczowski J. Europa Środkowo-Wschodnia w przestrzeni europejskiej. — Lublin, 1993. — S. 10–11.
  2. ↑ Кордуба М. Конференція істориків у Варшаві // Україна. — К., 1927. — Кн. 5. — С. 196–199.
  3. ↑ Див.: Педич В. Мирон Кордуба — дослідник історії України // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod redakcją J. Maternickiego i L. Zaszkilniaka. — Rzeszów, 2005. — S. 402–404; Кордуба М. Найновіші теорії походження Русі // Літературно-науковий вістник. — Львів, 1929. — Т. 100. — Кн. 11. — С. 1082–1096.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/164&oldid=127257