Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/165

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

же М. Кордуба ще неодноразово виступав в періодиці і на міжнародних форумах з доповідями на цю тему.

У роботі VII-го Міжнародного конгресу істориків у Варшаві 1933 р. взяло участь вже 12 українських істориків, в більшості з Польщі. З ініціативи М. Кордуби та за його редакцією НТШ видало збірник доповідей українських учасників конгресу тими мовами, на яких вони мали виголошуватись. Він включав такі праці: «Східні периферії Унєтицької культури» Я. Пастернака; «Проект символічних позначень для етнологічних студій» В. Щербаківського; «Виникнення української нації» М. Кордуби; «Стан вивчення історії українського права» М. Чубатого; «Східні і західні впливи в українському мистецтві XVII–XVIII ст.» І. Свєнціцького; «Економічна структура села в Галичині на зламі XVIII–XIX ст.» Р. Зубика; «Півсторічна історія Василіянського Чину» Й. Скрутеня. Тексти цих доповідей, як і всіх інших, були опубліковані в матеріалах конгресу, зокрема й інформації про обговорення в звітах про засідання, а короткий виклад — у збірниках резюме[1].

Вихід на міжнародну арену став важливим досягненням українських істориків. У лютому 1937 р. М. Чубатий у листі до І. Крипʼякевича наполягав на участі українських дослідників у черговому VIII-му Міжнародному конгресі істориків у швейцарському Цюріху, який повинен був проходити наступного року. М. Чубатий підкреслював: «Я вважаю мимо всіх наших труднощів нашу участь в конгресі за конечну і думаю, що секція наша (Історично-філософічна секція НТШ, яку тоді очолював І. Крипʼякевич. — Л. З.) мусить заладити, принайменше дати ініціятиву до зорганізування нашої участи в тім конгресі. Неприсутні ніколи не мають рації, а моя участь в VII конгресі переконала мене, що це річ таки дуже важна»[2]. Це відчували й інші українські історики. Тому, не зважаючи на фінансові труднощі, у цюріхському конгресі істориків взяли участь два українські вчені: з доповідями виступили М. Кордуба («Домінуюче становище Галицько-Волинської держави на сході Європи в другій половині XIII ст.») і Є. Перфецький з Братислави («Ставлення польської анналістики до німецького і руського літописання в середніх віках»), але українська тематика зазвучала також в доповідях декількох закордонних учених[3].

30-ті роки стали часом активної участі українських істориків в різних міжнародних наукових форумах. У звітах НТШ з’явилась постійна рубрика про міжнародні зв’язки українських учених. Так, у 1934 р. українські історики виїжджали на IV-ий Міжнародний конгрес візантиністів у Софії (Й. Скрутень, Я. Пастернак), взяли участь у Х-му зʼїзді музеологів у Вільно[4]. У звіті за 1936 р. повідомлялося, що галицькі вчені взяли участь у зʼїзді візантиністів у Римі, зʼїзді слов’янських географів та етнографів в Софії і водночас відзначалося, що

  1. ↑ Ісаєвич Я. Міжнародні конгреси історичних наук // Енциклопедія історії України. — К., 2009. — Т. 6: Ла — Мі. — С. 717.
  2. ↑ ВР ЛННБ НАНУ, Архів І. П. Крипʼякевича, № 159, лист М. Чубатого до І. Крипʼякевича від 6 лютого 1937 р., б/к.
  3. ↑ Ісаєвич Я. Міжнародні конгреси історичних наук. — С. 718.
  4. ↑ Хроніка Наукового Товариства імені Шевченка у Львові за час від 1.ІІ.1932 — 31.ХІІ.1934. — Число 72. — С. 76–77.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/165&oldid=127258