запрошень на міжнародні наукові форуми є багато, але коштів на далекі відрядження бракує[1].
Висновки. Після закінчення світової війни і післявоєнного перевлаштування Європи значна частина українського населення всупереч своїй волі опинилася в складі відродженої Польської держави. Упродовж міжвоєнного двадцятиріччя стосунки українців з польською владою залишалися напруженими; лише у 1930-их роках це напруження дещо спало внаслідок угоди «нормалізації». Незважаючи на це, організоване українське громадянське суспільство зуміло зберегти і навіть примножити науково-культурний потенціал, користаючи з демократичних інститутів Польщі.
Ліберальні українські політичні кола обрали шлях припинення українсько-польської конфронтації і здійснення політики «органічної праці», яка дозволяла зберегти створений у попередній період національно-культурний потенціал. Українські історики з різних українських земель, що опинилися в міжвоєнній Польщі, згуртувалися навколо двох головних наукових осередків — НТШ у Львові та УНІ у Варшаві — та зуміли у непростих умовах вирішити три головні завдання української історичної науки: по-перше, зберегти організаційну структуру української історіографії, освіти і культури; по-друге, сформувати нову «державницьку» версію української історії, яка поєднувала в собі здобутки тогочасних течій світової історіографії з суспільно-політичними очікуваннями українського національного руху; по-третє, вперше вийти на міжнародну арену з презентацією доробку у вивченні історії України. Тому цілком можна погодитись з оцінкою щодо розвитку української історіографії в міжвоєнній Польщі, яку понад піввіку тому, дав О. Оглоблин. Він вважав, що українська історична наука там розвивалась менш-більш вільно і досягла певних висот, тому що польська влада, попри ворожість до всього українського, не втручалася у внутрішні справи української науки та не заперечувала її методологічних засад[2]. Це дало українським історикам можливість перетривати складні часи наступу тоталітарних режимів і роз’єднаності українських земель.
