Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/169

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

слов’я. Цей своєрідний факультет університету став місцем роботи кількох визначних українських учених-емігрантів: Івана Огієнка, Вячеслава Заїкина, Василя Біднова, Олександра Лотоцького, Дмитра Дорошенка. Студіум ніколи не був українським навчальним закладом, університетська влада воліла його полонізувати, а вища православна ієрархія Польщі прагнула зберегти його нейтральний характер. Попри усе це, починаючи з 1926 р., достатньо помітною стає тенденція до неформальної «українізації» факультету[1].

Якщо у Варшаві функцію українського університету, принаймні частково, виконував Студіум, то заплановане (і обіцяне польською владою) відкриття укрїнського університету у Львові так ніколи не відбулося[2]. Створений у 1921 р. українськими науковцями Таємний університет у Львові лише частково міг зарадити цій ситуації (він проіснував до 1925).

«Принцип П’ємонту» радянської політики щодо українців Польщі

Уже в середині 1920-х рр. протиріччя урядової політики в національному питанні увиразнювали неспроможність Польщі протистояти пропагандистським заходам радянського уряду, його спробам використати надкордонні етнічні зв’язки для проекції політичного впливу СРСР на сусідні держави. Цю тактику американський історик Террі Мартин назвав «принципом П’ємонту»[3]. Образ Радянської України як «П’ємонту» культурного розвитку українського народу активно експлуатувався в пресі, промовах Микола Скрипника та інших державних діячів. Від часу рішення Ради послів Антанти про визнання польської юрисдикції над Східною Галичиною радянська влада вжила низку заходів для формування прорадянських настроїв серед українського населення, стимулюючи переїзд визначних постатей українського культурного і наукового життя до Радянської України, залучивши на керівні посади в союзних республіках представників «корінних національностей», пропагуючи власний курс на «українізацію»[4]. Ще 1921 року партійне керівництво ухвалило рішення про субсидії для Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, 1928 року призначило пенсії Ользі Кобилянській та Василеві Стефанику. Загалом на західній Україні у 1930ті роки було сім персональних пенсіонерів, що отримували гроші з СРСР, у травні 1934 року ці виплати були припинені (за винятком пенсії родині Івана Франка)[5].

 
  1. Papierzyńska-Turek M. Między tradycją a rzeczywistością: Państwo wobec prawosławia. 1918–1939. — Warszawa, 1989. — S. 292.
  2. Детальніше див.: Tomaszewski J. Rząd Rzeczypospolitej Polskiej wobec projektu utworzenia Uniwersytetu Ukraińskiego we Lwowie // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Historyczne. — 1993. — Zesz. 103. — S. 115–124.
  3. Див.: Martin T. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1929. — Ithaca — London, 2001. — P. 9; Martin T. The Origins of Soviet Ethnic Cleansing // The Journal of Modern History. — 1998. — Vol. 70. — No. 4. — P. 824.
  4. Докл. див.: Рубльов О. С., Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції: 20–50-ті роки ХХ ст. — К., 1994.
  5. Рубльов О. Совєтські пенсії західноукраїнським інтелектуалам, 1920-ті — початок 1930-х рр.: Timeo Danaos..? // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. — К., 2003. — Вип. 8. — С. 161–176.