Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/179

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

му, початково Кордуба паралельно утримував будинок у Львові, але вже 9 травня 1934 року писав до голови НТШ Володимира Левицького: «Внаслідок стабілізації на університеті я тепер шукаю тут мешкання і думаю цілою родиною переселитися на сталий побут до Варшави. Бо провадити два доми, як се я досі з конечности робив, було б зовсім неекономічно»[1].

Комісія для дослідів над польсько-українськими питаннями мала паритетний — польсько-український склад. Засідання історичної секції відбувалися кілька разів на рік і були присвячені обговоренню доповідей із найрізноманітніших питань польсько-українських взаємин. Зокрема, 1936 року обговорювалися доповіді Г. Яблонського «Міністерство польських справ Української Народної Республіки у 1918–1919 рр.» (польською мовою), М. Кордуби «Два причинки до історії князівства Галицько-Волинського в XIII ст.» і С. Кучинського «Час і місце відокремлення українців від москвичів» (польською мовою).

Філологічна секція переважно займалася історією польсько-українських літературних взаємин у XIX–XX ст. Професор Ю. Поґоновський виголосив доповідь «Переклади поезій Т. Шевченка польською мовою», П. Зайцев запропонував розгорнуту рецензію праці М. Голомбка «Кирило-Мефодіївське товариство». 1938 року філологічна секція перетворилася на семінар української філології під керівництвом Р. Смаль-Стоцького. За нетривалий час існування семінару на ньому пролунали доповіді: В. Шеприкевича («Розвиток української літературної мови»), П. Зайцева («І. П. Котляревський: з приводу 100-ої річниці смерті»), П. Лушпинського («Шевченко і Бєлінський»)[2].

Одним із результатів праці комісії для дослідів над польсько-українськими питаннями та свідченням авторитету Українського Наукового Інституту стало видання книжки Леона Василевського «Українська справа як міжнародне питання» (польською мовою, 1934). Леон Василевський — один із провідних діячів Польської соціалістичної партії і близький співробітник Юзефа Пілсудського, мав репутацію «першого українофіла» у міжвоєнній Польщі[3]. Українська тематика цікавила Василевського з довоєнних часів, ще за часу навчання у Санкт-Петербурзі він опанував українську мову й згодом у мемуарних нотатках згадував, як йому тоді «боліло, що українські студенти не розмовляли між собою українською, а тим часом я, поляк, який ніколи не бував на Україні, навчився зовсім непогано говорити українською»[4].

Після травневого перевороту 1926 року, з яким представники національних меншин пов’язували сподівання на лібералізацію національної політики, Л. Василевський писав і друкувався мало, вочевидь, переживаючи небажання і неспроможність його однопартійців реалізувати гасла «прометеїзму» в царині практичної політики. При цьому Леон Василевський залишався одним з небагатьох польських політиків і публіцистів, що були відкриті до зрозуміння

  1. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 771, оп. 1, спр. 38, арк. 15.
  2. Звіт Українського Наукового Інституту. — С. 14.
  3. Stoczewska B. Litwa, Białoruś, Ukraina w myśli politycznej Leona Wasilewskiego. — Kraków, 1998. — S. 330.
  4. Wasilewski L. Moje wspomnienia ukraińskie. — Warszawa, 1932. — S. 10.