української точки зору. Зокрема, він писав, що Польщі ще належить створити умови для рівного діалогу двох народів, адже дотепер українці не можуть говорити з поляками «як вільні з вільними й рівні з рівними»[1].
Широкі контакти Українського Наукового Інституту засвідчили виклади, зорганізовані «для місцевої української колонії та для академічної молоді, й численних польських гостей»[2]. Читати такі виклади запрошувалися українські вчені — представники різноманітних інституцій, різною мірою адаптованих до польської освітньої й урядової системи.
3 квітня 1935 з викладом «Генеза польсько-української умови з 1920 р.» виступив генерал-полковник армії УНР Павло Шандрук, учасник Першого зимового походу, з 1926 року — голова штабу міністерства закордонних справ УНР в екзилі. А 3 червня того самого року виклад «Завдання сучасної суспільної психології» мав психолог Степан Балей — виходець зі Станіславівщини, засновник польської школи психології виховання, який 1928 року очолив катедру психології виховання Варшавського університету.
22 квітня 1937 року з викладом «Бібліотекознавство в Радянській Україні» виступив Лев Биковський. З часу навчання у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті Биковський належав до української Громади, де співпрацював з П. Зайцевим, О. Лотоцьким, В. Садовським, з якими доля пізніше знову звела його на еміграції. Закінчивши 1927 року Українську господарську академію за фахом «інженер-економіст», Биковський переїхав до Польщі, де працював у варшавській Публічній бібліотеці, ставши згодом, за часів німецької окупації (1942 р.) її директором. Биковський мав численні контакти в польському науковому світі, очолював Українське видавниче товариство, створене 1928 року при Союзі інженерів-емігрантів в Польщі, був обраний членом Бібліографічної комісії НТШ.
Частим гостем наукових заходів УНІ був Іван Фещенко-Чопівський, який 1923 року обійняв посаду професора металознавства Гірничої академії в Кракові, того самого року почав виклади на Технічних курсах Українського Технічного Товариства у Львові, наступного року створив і очолив катедру металознавства у Кракові, 1926–1927 років обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка та захистив докторську працю на Варшавській політехніці.
Також з викладами в Інституті виступали найвищі посадові особи уряду УНР. Олександр Шульгин — міністр закордонних справ, член української делегації на переговорах 1918 року в Бресті, Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр., посол УНР в Болгарії — 17 січня 1938 року виголосив доповідь «Драгоманов — посол України». А колишній міністр освіти УНР, близький співробітник Симона Петлюри в Парижі, редактор часопису «Тризуб», з 1926 року — голова Ради міністрів УНР в екзилі В’ячеслав Прокопович виступив з викладом «Вічне підданство (до питання про правну природу з’єднання України з Москвою)»[3].
