тизмові, Яковлів головним здобутком козацької держави вважав збереження «демократичних національних традицій», а головним напрямом української історії — боротьбу з Москвою та її впливами[1]. У цих висновках українського історика-правника неважко зауважити відбиття його політичних поглядів й обґрунтування історичними паралелями політичних реалій міжвоєнного часу.
Не менш відчутний цей вплив у текстах співробітників Інституту про історичні витоки культурної орієнтації України. Ще 1919 року в синтезі «Історія України. Старинні і середні віки» Степан Томашівський розвинув орієнтовану на Захід концепцію історію України. З релігійно-церковним обґрунтуванням прозахідних настанов давньоруської культури виступив В’ячеслав Заїкин, доводячи, що ані серед духовних, ані світських людей старої України не було ворожнечі до християнського Заходу, а тим більше — «до католицької ідеї — ідеї одності всієї Церкви під зверхністю Найсвятішого Престолу»[2]. До проблеми «Сходу» і «Заходу» в українській культурі звертався також Олександр Лотоцький, підкреслюючи, що, хоча Русь-Україна прийняла візантійський варіант європейської культури, вона завжди підтримувала тісні стосунки із Заходом, а вже за литовської доби східні впливи мали здебільшого деструктивний характер, а західні стали «духовним порятунком»[3].
Навряд чи викликатиме подив, що тогочасні (як, зрештою, і сучасні нам) історіографічні дискусії навіть з найвіддаленіших хронологічно й тематично проблем мали приховане політичне підґрунтя. Наприклад, польський історик Генрих Пашкевич запропонував концепцію мирного співіснування ГалицькоВолинської держави і Польщі, зображуючи періодичні конфлікти між цими державними утвореннями як «короткотривалі епізоди» і наголошуючи на існуванні істотних відмінностей «Русі» Київської й «Русі» Галицької[4], що підводило історичну основу під факт актуальної приналежності Східної Галичини і Волині до Польщі. У цьому самому ракурсі цікаво подивитися на текст Мирона Кордуби про польсько-українські взаємини у X–XIII ст., в якому історик твердив, що війни князівства й Польщі мали суто династичну природу, без жодного державного чи національного антагонізму. Також у цій статті стверджується, що з кінця XII і початку XIII століть зв’язки галицько-волинської землі з польськими теренами, під певним кутом зору, були міцніші, ніж з рештою Русі[5]. А опублікована за іншої політичної ситуації, в окупованому нацистами Кракові, праця М. Кордуби «Історія Холмщини і Підляшшя[опрацювання скану]» містила історичні аргументи прав українців на землі на захід від Бугу[6].
- ↑ Тризуб. — 1937. — № 5. — С. 3, 7.
- ↑ Заїкин В. Преподобний Стефан, епископ Володимирський і Галицький та його відношення до зєдинення Руської (Православної) Церкви з Римсько-Католицькою в останній чверті XI віку // Записки Чину св. Василія Великого. — Жовква, 1928. — Т. 3. — Вип. 1–2. — С. 193.
- ↑ Потульницький В. А. Нариси з української політології (1918–1991). — К., 1994. — С. 294–297.
- ↑ Paszkiewicz H. Początki Rusi. — Kraków, 1996. — S. 115.
- ↑ Sprawy Narodowościowe. — 1933. — No. 7. — S. 758.
- ↑ Stryjek T. Historiografia a konflikt o Kresy Wschodnie w latach 1939–1953: Radzieckie, rosyjskie, ukraińskie і polskie prezentacji dziejόw ziem wschodnich dawnej Rzeczypospolitej jako część «wojny ideologiznej» w okresie lat 1930–1950-tych // Tygiel narodόw: Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939–1953. — Warszawa, Londyn, 2002 — S. 506–507.
