Як вже зазначалося, Український Науковий Інститут мав сприяти розвиткові польсько-українських контактів. З цією метою 15 березня 1936 року Інститут влаштував у Варшавському університеті урочисту академію з приводу 75-ліття смерті Т. Шевченка, на якій Олександр Лотоцький виголосив промову «Наукові досліди над творами Шевченка», Роман Смаль-Стоцький виступив з доповіддю «Шевченко і поляки», актор М. Вижиковський декламував поезії Шевченка в польських перекладах, а український хор ім. М. Лисенка заспівав п’ять пісень.
Попри численні наукові й громадські заходи, констатація факту надзвичайно низької поінформованості польського суспільства про Україну повторювалися з публікації в публікацію, і навіть зацікавлені особи часто не могли зрозуміти проблеми. Наприклад, консервативний польський публіцист Маріан Здзєховський, який дуже високо оцінив художню трилогію Богдана Лепкого «Мазепа» — «Полтава» — «Батурин», схвалював культурну орієнтацію автора на Захід і підкреслення антиросійських сторінок української історії, не міг водночас не писати про «захланність українських помислів» (тобто, прагнення до створення української держави на усіх теренах з кількісною перевагою українською населення), уявлювана реалізація яких призвела б до того, що «Польща, обмежена суто етнографічними кордонами, стала б марним сателітом потужної України»[1].
Якщо інтелектуали кшталту Здзєховського заперечували створення української держави на теренах, де українці становили статистичну більшість населення, чимала частка польського суспільства заперечувала саму назву «українець». У виданій 1932 року книзі «Про програму кресової політики» (яка одразу набула широкої популярності) Єнджей Ґєртих писав: «Хтось, кого наполегливо називатимуть українцем, таки повірить, що він ним є»[2]. Ґєртих твердив, що питання етнічної асиміляції слов’янського населення окраїн Польщі залишається відкритим, а польська держава і польське суспільство мусять докласти максимальних зусиль, аби втілити його в життя.
УНІ Саме ідеї, ословлені Є. Ґєртихом, визначили обличчя польської національної політики 1930-их років. Застосувавши засаду колективної відповідальності під час «пацифікації» 1930 року, влада лише загострила радикальні настрої. Але представники легального сектора української політики надалі сподівалися на порозуміння з Варшавою. Розмови 1931 року засвідчили взаємну недовіру сторін і неприховане прагнення польського боку домогтися відкликання українським організаціями з Ліги Націй їхніх скарг на «пацифікацію»[3]. Водночас, на Волині місцевий воєвода, близький співробітник Пілсудського Генрих Юзефський започаткував безуспішний волинський експеримент, що мав на меті ске-
