рувати українські незалежницькі прагнення проти Росії та створити на Волині відмінне від галицького політично асимільоване українське суспільство[1].
Після вбивства Тадеуша Голувка (29 серпня 1931 р.), в якому звинуватили ОУН і яке чимало українських політиків воліли сприймати як польську провокацію[2], і нереалізацію міністром Броніславом Пєрацьким (наступною жертвою ОУНівського політичного терору) ідеї утворення катедри історії України у Львівському університеті[3], «прометеїзм» з площини реальної політики остаточно переходить до царини етики та пропаганди. Промовистим свідченням цього стала синхронність двох подій 1932 року — підписання Польщею угоди про ненапад з СРСР і утворення Експозитурою Два Другого відділу польського Генерального штабу часопису «Польсько-український бюлетень» (Biuletyn Polsko-Ukraiński). Нове видання за редакцією Влодзімєжа Бончковського мало на меті «створити... в українському суспільстві психічно-політичний пропольський комплекс», насамперед, у середовищах «дотепер антипольських»[4]. З огляду на делікатність цього завдання, редакція часопису приділила спеціальну увагу маскуванню своїх зв’язків з органами державної влади й створенню «ліберальної» атмосфери на його шпальтах. Активними авторами «Бюлетеня» стали, зокрема, українські вчені, публіцисти та суспільні діячі Богдан Лепкий, Іван Кедрин, Мирон Кордуба, Володимир Кубійович, Роман Смаль-Стоцький, Павло Шандрук.
1935 року, після смерті «начальника держави» Юзефа Пілсудського, польська політика дедалі більше радикалізується. Військові чинники, вбачаючи в національних меншостях загрозу обороноспроможності країни у випадку початку щоразу імовірнішої війни, лобіюють посилення репресивної політики. 1935 року найбільша легальна українська політична сила — Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) уклала «нормалізаційну» угоду з поляками[5]. Проте, як і в попередніх випадках, ця угода залишається фактично лише на папері. Домовленості про вживання назви «українець» в офіційній документації, зупинення урядової підтримки лемківського руху, збільшення представництва українців у місцевому самоврядуванні тощо, так і не були втілені. Для українських діячів — противників терористичної тактики ОУН і прихильників легальної політики — така поведінка поляків стала справжнім шоком. Соціаліст Антін Чернецький писав, що польські соціалісти виявилися «такі самі, як ендеки»[6]; Іван Кедрин усю вину за невдачі порозуміння поклав на польську сторону, підкреслюючи, що «Польща не дотримала супроти українців ні одного договору, ні одної умови, ні одної обіцянки»[7].
- ↑ Докл. див.: Mędrzecki W. Województwo wołyńskie 1921–1939: Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1988.
- ↑ Кедрин І. Життя — Події — Люди. — С. 226–227.
- ↑ Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowościowej… — S. 180.
- ↑ Там само. — S. 193.
- ↑ Докл. див.: Зашкільняк Л. Генеза і наслідки українсько-польської нормалізації 1935 р. // Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego następstwa. — Toruń, 1997. — C. 431–454.
- ↑ Чернецький А. Спомини з мого життя. — Лондон, 1964. — С. 65.
- ↑ Кедрин І. Життя — Події — Люди. — С. 60, 247.