Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/200

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

історіографія не пішла ані у міжвоєнну, ані у радянську добу, а власне: повноцінна інтеграція української історичної науки у сучасні історіографічні дискусії. Очевидно, головною причиною, чому ця можливість ніколи не зреалізувалася, був гострий радянський контроль та ізоляція. Але навіть якби цього контролю та ізоляції не було, навряд чи українські історики самі спромоглася піти іншим шляхом — бо вони самі накладали на себе певні самообмеження щодо вибору тем і методології дослідження. Це особливо видно у порівнянні зі школою Буяка. Винятковість цієї школи полягала у першу чергу у виході за межі національної парадигми. Значною мірою, така траєкторія розвитку історіографії уже була задана краківською історичною школою на межі 19 і 20 століть. Але повною мірою вона — як вважає біограф Буяка[1] — могла зреалізуватися лише після здобуття польської незалежності, коли польські історики змогли звільнитися від тягаря минулого. Їм більше не йшлося про те, щоб роздумувати над причиною поразки національних змагань чи вишукувати історичні аргументи на користь польської незалежності. Відповідно, вони могли відійти від національної парадигми і звернутися до соціально-економічної історії.

Українська історіографія була позбавлена такого люксусу. Можна говорити лише про існування у ній певних подібних тенденцій — зокрема, програмну позицію Грушевського на перенесення уваги на «народну історію» чи його зацікавлення соціологією під час його вимушеної еміграції (1919–1924)[2]. Однак після поразки українських національних змагань українська історіографія поза СРСР у цьому відношення пішла не далі «за Грушевським», а «від Грушевського», звертаючись головним чином до тих питань, які були головними для польської історіографії до здобуття польської незалежності. Ризикуючи певним спрощенням, можна ствердити, що якщо польська історіографія інтегрувалася у

головні напрямки розвитку історичної науки XX ст., українська історіографія все більше вростала у парадигму XIX ст., з її наголосом на національно-політичну історію.

 
  1. Див.: Shelton. Op. cit. — Passim. Подібну інтерпретацію, чому різні академічні школи вибрали різні траєкторії розвитку, подає Ернест Ґеллнер. Для нього головна причина полягала у різних умовах політичного життя тих чи інших націй. Див.: Gellner E. Language and Solitude. Wittgenstein, Malinowski and the Habsburg Dilemma. — Cambridge, UK, New York, NY, Melbourne, Australia: Cambridge University Press, 1998. — Р. 5–10. Ця інтерпретація особливо цікава тим, що у центр свого аналізу Ґеллнер ставить історичні умови Габсбурґської монархії, і що його головний герой — Броніслав Маліновський — виводиться з Кракова. Однак схема Ґеллнера, на мою думку, більше стосується 19, аніж 20 ст. Окрім того, як виглядає, він не був свідомий того, що академічна культура Кракова розвинула певну традицію дистанції до власної національної культури. Цей аспект проходить також повз увагу автора найновішої біографії Маліновського: Young Michael W. Bronisław Malinowski. Odyseja Antropologa 1884–1924. — Warszawa: Wydawnictwo Kśiążkowe Twój styl, 2008.
  2. Див.: Шостак І. В. Внесок Михайла Грушевського у становленні української соціологічної науки // Наукові записки. Історичні науки. Вип. 7. Острог, 2007. — С. 200–220. Стаття дає принагідну бібліографію питання і доступна також за адресою: http://naub.org.ua/?p=382. Варто нагадати ще раз, що Буяк ставився позитивно до Грушевського і його наукового доробку — див. вище прим. 34.