українській політичній сцені місця більше не було. Йому нічого не лишалося, як виїхати з країни. На еміграції у Відні Грушевський повернувся до своїх академічних занять, перерваних Першою світовою війною і революцією 1917-го.
Часті «зустрічі і прощання» були до певної міри нормою існування і самого Грушевського і української історіографії, яка у перші десятиліття XX століття розвивалася «понад кордонами», одночасно і в Російській імперії, і в Австро-Угорщині, а потім у Радянській Україні та Польщі. Грушевський, який народився у Холмі, студіював у Тбілісі та закінчив Київський університет, двадцять років викладав історію України у Львівському університеті в Австро-Угорщині. Саме тут він заклав фундамент модерної української ідентичності, створивши для розділеної між двома імперіями країни новий наратив: у 1896–1917 роках вийшли вісім томів його монументальної «Історії України-Руси».
У Відні Грушевський хотів продовжити роботу над своїм центральним твором, який йому вдалося довести до середини XVII століття, але для цього він потребував архівних джерел. Грушевський був не проти повернутися в Радянську Україну, йому здавалося, що там виникли нові можливості для наукової і культурної роботи. Купуючи лояльність місцевого населення, більшовицький уряд оголосив політику українізації. Влада запрошувала Грушевського повернутися при умові, що він не займатиметься політикою. Колишній лідер незалежної України погодився. Він повернувся в Київ навесні 1924 року, його вибрали академіком і доручили створити історичні інституції ВУАН[1].
Публічний захід у Київському університеті, який викликав у жовтні 1926-го такий ентузіазм у місцевої інтелігенції і студентства, — це офіційне святкування 60-річчя Грушевського. Багато людей хотіли віддати шану Грушевському як історику і політику, що звільнив українську історію і спробував звільнити українську політику від російського домінування. Багатотомна «Історія України-Руси», головне наукове досягнення Грушевського, стала кульмінацією довгої епохи в українській історіографії, яка почалася «Історією русів». Різниця між цими двома творами не обмежувалася словом «Україна» у заголовку головної праці Грушевського. На концептуальному рівні Грушевський відмовлявся розглядати історію України як частину великоруського історичного наративу, що було кардинальним розривом з підходом, який принесла в модерну українську історіографію «Історія русів». На урочистому засіданні з нагоди ювілею Грушевського, його давній колега і колишній ректор Харківського університету Дмитро Багалій відзначив досягнення Грушевського так: «…Ми вкупі з усіма, хто працює в українській історії… дивимось на вашу “Історію України”, як на першу монументальну синтетичну працю, що […] відповідає вимогам європейської методології, підводить підсумки усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стоїть нарівні з аналогічними історіями інших народів…»[2].
- ↑ Про Грушевського див.: Prymak T. M. Mykhailo Hrushevsky: The Politics of National Culture. — Toronto, 1987; Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Пер. з англ. М. Климчука. — К.: Критика, 2011.
- ↑ Цит. за: Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. — Едмонтон: КІУС, 1987. — Кн. 1. — С. 190; пор.: Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упор. А. П. Демиденко. — К., 1992. — С. 308–425.
