вийшла, а й Київ, відділений польсько-радянським кордоном. В цьому моменті проявлялася віра українських інтелектуалів в соборність українських земель. Звісно, ніхто не вірив у те, що об’єднання настане так скоро, чи в те, що його здійснить саме Йосиф Сталін. 17 вересня 1939 року дві армійські групи загальною чисельністю понад півмільйона солдат перейшли східний кордон Польської держави і почали просуватися вглиб її території. Радянська пропаганда подавала цю акцію як «визволення» Західної України з-під чужинської влади та відновлення вистражданої єдності і територіальної цілісності українського народу. Проголошуючи возз’єднання українських земель, радянська влада по суті втілювала одну з заповітних мрій українського національного руху[1].
Як і багатьом українським інтелектуалам, Михайлові Возняку не було чого втрачати від краху польської влади. З приходом «визволителів» він зав’язав приятельські стосунки з червоним ректором Львівського університету Михайлом Марченком. Його призначили завідувачем кафедри української літератури у Львівському університеті. Його також поновили в Академії наук і «вибрали» депутатом Верховної Ради Української РСР. Нова влада якось випустила з уваги або забула про участь Возняка у проавстрійському Союзі визволення України під час Першої світової війни. Іронія полягала в тому, що Слабченко якраз відбував покарання за «участь» у фіктивній спілці, назву якої чекісти запозичили у справжньої організації, до якої належав Возняк. Слабченка репресували, а Возняка возвели на вершину радянської академічної науки. Наскільки різною виявилася доля двох учених, котрі однаково дивилися на «Історію русів» і проблему її авторства[2]!
Упривілейований статус Михайла Возняка урвався в червні 1941 року, коли Німеччина напала на Радянський Союз і окупувала Львів. Тепер Возняк нарікав на політику нацистів. Він дивом пережив роки німецької окупації. Коли влітку 1944 року повернулася Червона Армія, Возняк, на відміну від багатьох колег українців, не емігрував на Захід і лишився у Львові. Під час окупації він сидів без роботи і вважав, що нема чого боятися повернення Червоної Армії. Він помилявся. Війна закінчилася, і сталінський режим прагнув встановити повний ідеологічний контроль на західному прикордонні, здобутому зовсім недавно. Возняк та інші українські науковці стали мішенями кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Його звинуватили в поширенні націоналістичних поглядів Михайла Грушевського. В листопаді 1946 року Микола Бажан, один з чільних українських поетів тієї епохи, надрукував в газеті «Радянська Україна» статтю з нападками на львівських істориків і літературознавців. Бажан звинуватив їх у тому, що вони продовжують традиції Грушевського. За його словами, тритомна історія української літератури повторювала історичну схему Грушевського[3].
- ↑ Про анексію Західної України Радянським Союзом див.: Gross Jan T. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia. — Princeton, N.J., 2002.
- ↑ Див. про акад. Михайла Возняка: Інститут історії України Національної академії наук України. Документи і матеріали, 1936–1991. — Київ, 2011. — Кн. 1. — С. 379.
- ↑ Нечиталюк М. та ін. «Честь праці!»... — С. 54–63.
