Михайло Возняк пережив ідеологічні нападки майже без втрат. Він продовжував бути мішенню багатьох ідеологічних кампаній (у 1952 році Возняка звинуватили в тому, що він заперечує учення самого Сталіна), але зберіг посаду, статус академіка і право навчати нові покоління істориків. В листопаді 1954 року Возняк помер, і влада влаштувала колишньому співробітнику Союзу визволення України королівські похорони. Рух в центрі міста зупинили, сотні людей, з них чимало студентів університету, йшли за труною вулицями міста, яке за життя Михайла Возняка побувало під австрійською, німецькою, польською, українською і російською владою та кілька разів міняло назви — Lemberg, Lwów, Львів, Львов. Двадцять років тому, восени 1934-го, радянська влада з почестями ховала свого головного ідеологічного й інтелектуального опонента — Михайла Грушевського. Його поховали на урядовому Байковому цвинтарі в Києві в присутності вищого партійного керівництва і академіків[1].
Після смерті Сталіна у березні 1953-го в Радянському Союзі попервах мало що змінилося: ученим, яких переслідувала держава, все ще влаштовували державні похорони. Але після похорон праці покійних науковців вилучали з книгарень і бібліотек. Така доля спіткала всі роботи Грушевського і твори Возняка, написані до приходу радянської влади в Західну Україну. Їх оголосили націоналістичними і сховали в спецхрани, доступні тільки обмеженому колу дослідників. Серед заборонених книжок опинилися і довоєнна робота Возняка про «Історію русів», на титулі якої значився і польський Львів, і радянський Київ. Колишнього кордону вже не існувало.
Здобуток для майбутньої незалежної Україна, зникнення кордонів з її території стало втратою для її історіографії. Як доводить приклад Михайла Грушевського, імперські кордони перед Першою світовою війною дозволяли вільний обмін ідей і надавали можливості для розвитку української історіографії поза межами контролю однієї держави. Міжвоєнні кордони, як видно з цього нарису, хоча і уповільнювали обмін текстів та ідей, дозволяли продовжувати історичні дослідження в одній частині України, якщо вони ставали неможливими в іншій. Після Другої світової війни ситуація змінилася. Ціла Україна опинилася під контролем однієї заідеологізованої імперії.
Історіографічний кордон, однак, не зник вповні — він просто посунувся на Захід. У роки Холодної війни він пройшов по лінії Залізної завіси. Співпраця через цей кордон, як показують дослідження українських істориків про «Історію русів», стала практично неможливою. Олександр Оглоблин, який захворів на вірус «Історії русів» після «возз’єднання» двох українських історіографій у «золотому вересні» 1939 року, зміг продовжити свої дослідження тільки на Заході — у Сполучених Штатах. У Радянській Україні, незважаючи на зусилля колишнього товариша Оглоблина та приятеля Возняка Михайла Марченка, тема «Історії русів», як і багато інших тем української історії, залишилася практично під забороною[2].
