Владислав Верстюк
В історії України ХХ ст. було кілька мегаподій, які кардинальним чином змінювали долю народу, ламали усталені традиції та порядки. Це насамперед дві світові війни, в епіцентрі яких опинились українські території, Голодомор 1932–1933 рр., розпад Радянського Союзу та здобуття Україною державної незалежності. До цих подій на рівних варто додати й Українську революцію 1917–1921 рр. Вона форсувала розвиток українського національно-визвольного руху, остаточно перевела його з площини національно-культурних домагань у площину політичну, а ідею української державності з площини теоретичних дискусій — у площину практичної реалізації. В її ході були здійснені перші в ХХ ст. українські державотворчі проекти, достатньо контроверсійні за своєю суттю. Революція вивела на авансцену історії нову політичну еліту України, виявила потенційні можливості мобілізації української нації, а разом з тим продемонструвала і слабкі сторони, спричинені деформованістю соціальної структури, нечисельністю еліти, зародковим станом націотворчого процесу. Вона привернула увагу зовнішнього світу до проблеми неминучості вирішення українського питання, і воно по великому рахунку вже не сходило з порядку денного аж до розпаду СРСР та проголошення сучасної української держави. Не зважаючи на величезний поступ в окремих ділянках суспільного життя українців, спричиненого революцією, остання зазнала поразки. Жоден з покликаних до життя питомих українських державницьких проектів не був здійснений, Україні не вдалося вийти з силового поля сусідніх держав, її землі залишилися фрагментами територій інших держав, а нова еліта стала ядром нової хвилі української еміграції, тепер вже політичної. Подібний поворот справи породив складну політичну кризу в еміграційному середовищі, яка полягала в зростанні недовіри до вчорашніх політичних лідерів, відповідно ідейно-політичну боротьбу між ними. Важливу роль грали пошуки матеріальних засобів до існування та коригування попередніх (революційних) ідейно-світоглядних поглядів. Криза змусила критично подивитись на власну політику і практику та шукати нові можливості для самоствердження.
Найголовнішою метою, яку декларував провід української політичної еміграції, було продовження боротьби за українську державність, успішно розгорнути яку можна було лише осмисливши феномен Української революції та визначив-
