відверто уїдливо Грушевський характеризував гетьманський режим в статті «Світова війна і революція», опублікованій газетою американських українців «Свобода» 23 вересня 1919 р. Тут він називає гетьмана зовсім денаціоналізованою і непопулярною людиною, людиною, до нічого нездатною, ще більше ніж його прадід, властителем «великих маєтків, спорідненого з російськими аристократами і головним комендантом німецького війська на Україні ген. Айхгорном, але позбавленого всякого кредиту в українських кругах»[1].
Достатньо жорстко звучить оцінка гетьманського правління: «В дійсности режим почавсь вповні реакційний і антинаціональний. З титулу української республіки викреслено слово “народна”, потім взагалі слово “республіка”. Адміністрація все більше переходила в руки реакційних Великоросів. Українська мова усувалась російською. Правління перейшло фактично у руки т.зв. “Протофісса”, обєднання поміщиків і фінансистів, з орієнтацією на єдину Росію і нарешті в середині падолиста гетьман відкрив свої карти, прокламуючи “федеративну Росію” з Україною включно і організував чисто російський кабінет. Сим одначе він підписав собі смертельний засуд»[2]. Подібні інвективи з-під пера респектабельного професора свідчили про прірву, яка розмежувала уенерівську і гетьманську частини еміграції. Подолати цю прірву не завжди вдавалось навіть на родинному рівні.
Після поразки УЦР і встановлення гетьманського режиму М. Грушевський перейшов на напівлегальне становище. Після перемоги антигетьманського повстання він зробив слабку спробу відновити діяльність УЦР, але не був підтриманий в цьому Директорією і у березні 1919 р. емігрував до Чехословаччини. Жив і працював у Празі та Відні як представник Закордонної делегації УПСР та організатор Українського соціологічного інституту, розгорнув широку публіцистичну діяльність в альманасі «Борітеся-поборете», який редагував разом з П. Христюком та М. Чечелем в 1920–1922 рр. 1920 р. Грушевський опублікував у альманасі велику статтю «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», яку можна вважати за його підсумок уроків Української революції. Весь попередній досвід вченого і громадського діяча в Галичині не дозволяє Грушевському підтримати Варшавську угоду Петлюри і Пілсудського, він називає її останнім актом націоналістичної авантюри, яка завершила історію УНР, а разом з тим виявила в Україні два табори: соціалістичний під проводом російських комуністів і реакційний під керівництвом польської шляхти. Що в цих обставинах мусить зробити партія українських есерів, як партія українського трудового селянства, ставить риторичне запитання Грушевський і шукає на нього відповідь. Найпростішим виглядає приклад боротьбистів, які ліквідували свою партію і влилися до лав КП(б)У. Але проблема в тому, розмірковує Грушевський, що українське селянство не сприймає комуністичну революцію в концепції російських більшовиків. Вихід з цього непростого становища бачиться Грушевському в кооперації «російських і українських радянських партій», а не у вливанні в ряди російського більшовизму, яке «загрожує відірванням від народних мас». Вибір на користь радянської форми влади
