вить, що він напише далі»[1]. Пройшло зовсім небагато часу і загальний зміст основної частини «Відродження нації» став добре відомим.
За останні два десятиліття він не один раз аналізувався сучасними дослідниками. Нема сенсу і часу його переповідати. Якщо стисло резюмувати концепцію праці, то вона, на наш погляд, за суттю є націонал-комуністичною і зводиться до того, що головною причиною Української революції було невирішене національне питання. Підняття його на щит Центральною Радою забезпечило останній могутню народну підтримку в перший найуспішніший період революції і привело до проголошення УНР. Характерною рисою революції було тісне поєднання національної проблеми з соціальними. Небажання українських урядів поглиблювати соціальну складову революційних перетворень до тої межі, якої досягли російські комуністи-більшовики, стало фатальною причиною їх поразки. Винниченко вважав, що позитивний ресурс Української революції було вичерпано в січні 1919 р., а доба отаманщини, яка бере початок з цього моменту, завела її в глухий кут тотальних поразок. Вихід з цього кута можливий лише через співпрацю з російськими комуністами, які після «імперіалістичної політики пʼятаковщини» зробили відповідні висновки. В кінцевому підсумку Винниченко виносить переконання, що «соціальна необхідність штовхала й штовхає далі руських соціалістів по шляху активності в національному питанні. І що далі буде йти розвиток соціалістичної революції на Вкраїні, що глибше вона пройматиме працюючі маси, що ближче й діяльніше вони візьмуть в ній участь, то ця необхідність активності в національному питанні стане виразнішою для всякого послідовного, активного комуніста всякої національності, навіть бувшої працюючої»[2].
Висловлена В. Винниченком думка про те, що логіка соціальних змін змусить російських комуністів відмовитись від національного панування над українцями, одразу ж була поставлена під сумнів. Є. Чикаленко 15 лютого 1920 р. опублікував в «Українському голосі» (Перемишль) відкритий лист до Винниченка, в якому гостро полемізує з автором «Відродження нації». Чикаленко переконаний, що коли б в Україні восени 1917 р. Центральна Рада прийняла форму радянської влади, то вона б не проголосувала ІV Універсал і не проголосила самостійність України. Натомість би існувала єдина радянська Росія. Чикаленко звертає увагу Винниченка і всіх своїх читачів на те, чим є радянська влада сьогодні. Насамперед, це зруйноване економічне життя, знищена промисловість, торгівля і фінанси, голод, холод і здичавіння та вимирання від пошестей, масове застосування терору. Очевидно, не такого щастя бажає Україні Винниченко, висловлює припущення Чикаленко і продовжує: «Даремно він жалкує, що проводирі українського народу не завели радянських форм, бо українські селяни все рівно б їх не прийняли і боролися проти них далеко ліпше, ніж з московською владою».
Центральна теза статті Чикаленка полягає в тому, що помилкою українського проводу було не те, що він не запозичив більшовицький досвід, а, навпаки, його багаторічна залежність від російських революційних впливів, їх на-
