слідування, топтання «між російською есерівщиною та комунізмом в його російських формах». Українську державу, переконує Чикаленко, «можна збудувати тільки опираючись на дрібного і середнього сільського господаря, на той здоровий і працьовитий клас, єдиний на Україні здатний до будівничої праці, а не на голоту (Lumpen-proletariat), який тільки “поглиблював” революцію і здатний тільки до руйнування старих форм життя, а не до будування нових»[1].
Праця над «Відродженням нації» зробила В. Винниченка націонал-комуністом. Він порвав з УСДРП, членом якої був з моменту її створення 1905 р., а на пропозицію І. Мазепи увійти до оновленого складу уряду УНР 20 січня 1920 р. в третьому числі віденської «Боротьби» публічно відповів, що може взяти участь тільки в тім уряді, який «стоїть на грунті чистої совєтської влади й рішучої соціалістичної революції», але не в уряді І. Мазепи, оскільки «соціально-політична програма цього уряду не відповідає моїм поглядам». Більше того, він визнав помилковими свої заяви в часи головування в уряді УНР про те, що «большевицькі форми не можуть бути приноровлені на Україні. Наша орієнтація — це революційний рух західної, а не східної Європи». Це були глибоко помилкові слова, пише В. Винниченко і розкриває суть своєї сучасної позиції: «Найбільшою помилкою української революції й її проводирів була якраз та орієнтація на Захід — себто іншими словами — на реакцію, на контрреволюцію. Ця орієнтація у великій мірі спричинилась до тої великої шкоди, яку було зроблено нами в справі соціального й національного визволення нашого трудового народу.
Єдиною формою державності нашої селянсько-робітничої нації в даний момент є робітнича, селянська держава. Робітнича революція в Росії давала нам змогу створити й затвердити цю державність. Ми її одкинули й орієнтувались на Захід, себто на ті сили, які були й є ворожі до нас. І цим ми нанесли велику шкоду і своєму народові, і своїй державності». Такий вердикт Винниченка, але ключовими, на мій погляд, є два наступні рядки з цього листа: «Докладніший виклад моїх думок з цього приводу читачі зможуть знайти в моїй праці “Відродження нації” часть ІІ і ІІІ»[2].
На початку 1920 р. у Відні В. Винниченко створив Закордонну групу українських комуністів, в лютому того ж року почав видавати газету «Нова доба». У своїх статтях, друкованих в газеті, які розвивали думки висловлені у «Відродженні нації», він обґрунтував свій перехід на націонал-комуністичні позиції, заявив про бажання взяти участь у соціалістичному будівництві.
За умови зміни більшовицької політики щодо України, визначеної рішеннями VІІІ конференції РКП(б) у грудні 1919 р., поява Винниченка у більшовицькому таборі здавалася комуністичному керівництву досить привабливою. Особливо гостро така потреба відчувалась на першому невдалому для більшовиків етапі радянсько-польської війни 1920 р. Винниченка не залишали рефлексії та сумніви, однак загальна лінія, якої він дотримувався, в травні 1920 р. привела його до Москви. ІV Всеукраїнський з’їзд Рад обрав його членом ВУЦВК. Після тривалих розмов і дискусій з представниками вищого більшовицького керів-
