Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/50

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ництва В. Винниченко пише «Доповідну записку ЦК РКП(б)», в якій обґрунтовує умови своєї праці в Україні. Він вдається до певних поступок, не ставить питання визнання самостійності України, погоджується на федеративний варіант стосунків, але вимагає їх рівноправності та демократизму. Протягом літа 1920 р. йдуть переговори, в ході яких з’ясувалося, що більшовики не мають нічого проти того, щоб постать Винниченка прикрашала ряди КП(б)У, уряду УСРР, але вони не бажали робити будь-яких змін у державно-партійній системі. Винниченка це не влаштувало, до того ж вивчивши за кілька місяців більшовицькі реалії, він приходить до висновку, що переоцінив можливості нової системи, яка, прикриваючись комуністичними гаслами, насправді була лише модифікацією старого централізму. 20 липня 1920 р. під час роботи ІІ конгресу Комінтерну Винниченко занотував до записника: «Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів /.../ Партією керує невеличка група — Політбюро ЦК РКП і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям величезної Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики, обміркування не допускається... Революція мертвіє, кам’яніє, бюрократизується»[1]. У вересні 1920 р. В. Винниченко остаточно відмовився від співпраці з більшовиками і виїхав до Австрії. У «Новій добі», яку він і далі редагував, Винниченко розгорнув кампанію боротьби з більшовизмом, але це вже ніяк не могло вплинути на «Відродження нації». Праця жила своїм власним життям.

Завершивши тему Винниченка, варто ще на якийсь час зупинити увагу на Є. Чикаленкові, якого історіографія ніколи не вважала за історика революції. Проте спогади і щоденники Чикаленка за 1917–1921 рр., насичені документами, матеріалами з газет, листами провідних діячів і сучасників революції, а головне думками самого автора, його блискучими історіософськими узагальненнями біжучих подій, мають не менш цікаву концепцію Української революції, ніж згадані вище праці.

За своїм світоглядом Є. Чикаленко належав до діячів демократичного вибору. Попри своє поміщицьке походження він мало нагадував аристократа, а швидше, на думку О. Шульгина, який його добре знав, був зразком окультуреного українського дядька-господаря. Чикаленко належав до творців Української демократичної партії (1904 р.), фактично керував роботою Товариства українських поступовців, у квітні 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес обрав його до оновленого складу Центральної Ради. Здавалось, що Є. Чикаленко відіграє одну з помітних ролей в історії Української революції, однак цього не сталося. Посилаючись на вік та хвороби, він обрав для себе роль пристрасного, але об’єктивного оглядача революційних подій, які фіксував та осмислював на сторінках свого щоденника. Насправді причинами, які дистанціювали Чикаленка від активної політики, були не хвороби і вік, як характер революційних подій. Революція відштовхнула Чикаленка своїми негативними проявами, насам-

  1. Винниченко В. Щоденник. Том перший. 1911–1920. — С. 449.