перед розгулом соціальних пристрастей, невиправдним руїнництвом культурних та господарських цінностей, політичною демагогією та шаленим популізмом. Він ставився до цієї особливості революції як до неминучої обставини, але не міг брати в цьому участі. Старий і переконаний поступовець, Чикаленко притримувався погляду, що соціальний прогрес забезпечують не революції, а культурний, в широкому розумінні, рівень народу. В українців, на переконання Чикаленка, цей рівень, як і в росіян, був недостатнім для того, щоб очікувати від революції суттєвої політичної та економічної модернізації. В цьому контексті формувалось ставлення Є. Чикаленка до відновлення української державності. Не те, щоб він вважав її непотрібною і шкідливою, навпаки, він надавав їй особливого історичного значення в процесі національного освідомлення народу, проте не міг подолати власного скепсису з приводу її неоднозначної майбутньої перспективи. Вона бачилась йому маловтішною в найближчому часі. В листі від 11 жовтня 1918 р. до В. Липинського, якого шанував за видатні інтелектуальні здібності і вважав «одним з найсвітліших розумів на Україні»[1], Чикаленко пише: «Справа нашої держави, на мою думку, цілком безнадійна, але я тішуся тим, що нам лишаться ті культурні придбання, яких ми досягли за цих скільки місяців. Коли на якийсь час і одберуть їх у нас, то не надовго, згодом ми таки воскреснемо як нація. Тепер прийшла черга на польську державність, а може через яку сотню років прийде й на українську черга»[2].
Потрапивши на еміграцію 1919 р., Чикаленко надзвичайно болісно переживав трагедію українських поразок і моделював на сторінках свого щоденника найрізноманітніші варіанти продовження і завершення Української революції. Фактично створив одну з перших версій інтелектуальної історії революції. Чикаленко як ніхто дуже добре розумів епохальність революційних подій. Він вважав, що революція 1917–1920 рр. була більш важливою подією, ніж війна під проводом Б. Хмельницького. На його думку, революція мала дві характерні особливості: зовнішньополітичну і внутрішньополітичну. Події 1917–1920 рр. змусили світ прискіпливо подивитись на Україну як суверенну країну, цьому сприяло національне пробудження народу. За роки революції народ національно виріс більше, ніж за 300 років неволі. «За ці два роки Україна своїм незалежним існуванням перервала давнішне посідання її москалями та поляками і показала перед судом усього світу, що вона не втеряла своїх прав на процесування з своїми сусідами за своє існування, і що вона вже не зречеться цих своїх прав, а буде позиватись, тягатись, борюкатися поки-таки не доб’ється прав, які їй належать як всякому народові, як і всякій нації»[3]. Однак те, що викликало захоплення Христюка й Винниченка — крайня соціальна радикальність революції, Чикаленка непокоїть і робить скептиком. Він виступає послідовним критиком лівої ідеї, вважає її цілком відірваною від українського ґрунту. Особливо гостронегативними є його реакції на більшовизм, він солідаризується з російським філософом М. Бердяєвим в тому, що більшовизм при усій
