нарікань і ламентацій з боку В. Винниченка, М. Шаповала і навіть А. Ніковського. Були в неї публічні і непублічні прихильники. Палко вітав появу цієї публікації В. Липинський, який на той час відігравав помітну роль в житті української еміграції. «З захопленням прочитав Вашу статтю, — пише В. Липинський в листі до Є. Чикаленка 28 квітня 1921 р. — Не знаю чи це випадає, не знаю чи це прийнято, але не можу стримати себе од щирого бажання подякувати Вам цілим серцем за цю статтю». Висловлені Чикаленком ідеї монархії та опори на заможні землевласницькі страти були близькі В. Липинському, хоч він поділяв далеко не все в статті Чикаленка. Це з’ясувалося згодом, коли Липинський надрукував у «Хліборобській Україні» (1922/25 кн. 4–5) свою працю «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. X. Чикаленка: “Де вихід?”». В. Липинський наголошував, що концепція «чужоземного королевича», «не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю, не дасть Україні тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». До того ж створення такого прецеденту загрожувало на практиці появою все нових і нових претендентів на владу в Україні. Липинський розвиває ідею дідичної української монархії. В 1920 р. він ініціював створення «Українського союзу хліборобів-державників», був його керівником та ідеологом, а також редактором друкованого органу союзу «Хліборобська Україна». 1920 р. на сторінках «Хліборобської України» Липинський опублікував свій найголовніший політичний трактат «Листи до братів-хліборобів», перші частини якого були присвячені аналізу причин невдачі українського державотворення часів УЦР та гетьманства П. Скоропадського. Відомий історик, фундатор державницького напрямку в українській історіографії, автор «України на переломі. 1657–1659» і одночасно активний учасник подій 1917–1919 рр., Липинський послідовно критикував Центральну Раду і Директорію за те, що стратегічною метою своєї діяльності вони обрали не творення державинації, а соціальну політику, спрямовану на поліпшення життя найнижчих суспільних верст. Він вважав, що лише «верхи», еліта суспільства здатна сформувати державницький ідеал і забезпечити його реалізацію. А держава дозволить сформувати політичну націю. «До української нації через українську державу, через об’єднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла», — писав автор «Листів до братів-хліборобів»[1]. Українську державу Липинський бачив в образі гетьманату Б. Хмельницького. В цьому сенсі для нього Українська Держава П. Скоропадського виглядала набагато привабливішою за Українську Народну Республіку, хоча і не позбавленою конкретних вад, на які він звертав увагу. Ідеї дідичної (спадкової) монархії, консервативні та достатньо архаїчні як для ХХ ст., не справили широкого впливу на суспільну свідомість, вони функціонували у вузькому колі гетьманців, а резонанс мали у невеликій групі істориків-державників, які працювали у міжвоєнний період. До них варто віднести В. Кучабського, С. Томашівського, Д. Дорошенка. Останній блискуче використав ідейно-теоретичні побудови В. Липинського при написанні «Історії України 1917–
- ↑ Липинський В. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму. — К., Філадельфія, 1995. — С. ХV.
