Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/56

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

1923рр.». Судячи з хронологічних меж, автор задумував написати значно більше, ніж ті два томи, які видав на початку 30-х років. Першим 1930 р. потрапив до рук читача другий том «Українська Гетьманська Держава 1918 р.», а через рік з’явилась «Доба Центральної Ради». В еміграції Д. Дорошенко був людиною наближеною і до В. Липинського, і до П. Скоропадського, активним членом Українського союзу хліборобів-державників, з 1926 р. очолював Український науковий інститут у Берліні. Йому важко було приховати свою політичну приналежність та ідеологічні погляди. У стислій передмові до другого (першого) тому він цілком відверто написав, що йому не випадає «претендувати на холодно-безстороннє змалювання нашого недавнього минулого; занадто близьке ще до нас це минуле, занадто болюче відчуваємо ми на собі його наслідки, і тяжко свідкові й учасникові його подій позбутись певного суб’єктивізму в освітленні перебутого і пережитого». Це була скоріше стандартна засторога (мовляв, не судіть суворо), бо революційне минуле тяжіло над всіма учасниками і свідками, які намагались його осмислити. Про справжнє завдання, яке стояло перед автором, він пише в наступному абзаці, який процитую повністю: «Спеціально що до історії Української Гетьманської Держави 1918 року, то треба сказати, що це один з найменш розроблених і освітлених періодів нашого недавнього минулого. Хоча за останній десяток років появилося немало ріжних споминів і записок про цей період, але майже всі вони написані людьми ворожими до Гетьманства (як чужими, так і своїми) з спеціальною метою його понизити й зогидити. Тому в їхніх споминах події й особи виступають здебільшого в кривому дзеркалі. Може численні документи й фактичні вказівки, зібрані в моїй книзі, допоможуть пролити світло правди на цей період, який при всіх його помилках і розчаруваннях був періодом найбільшого виявлення української творчості в сфері політичного, економічного і культурно-просвітного будівництва»[1]. Отже, у Дорошенка гетьманщина — час найбільшого виявлення української творчості, тоді як Центральній Раді дісталась «політика утопій і безсилля»[2]. Дорошенко не мав доступу до архівних джерел, але ретельно використав періодику та мемуарну літературу, в тому числі й ті спогади, що були «написані людьми ворожими до Гетьманства», він добре структурував свою працю і, здається, не минув жодного з найважливіших сюжетів[3], однак ідеологічно пішов за дороговказами В. Липинського. Дорошенко фактично відмовляв українській соціалістичній інтелігенції, передусім лідерам Центральної Ради, в розумінні значення національної державності, гіперболізував їхні бажання опертись в своїй діяльності виключно на радикальні ліві ідеї та експлуатовані верстви, кваліфікував їхні політичні дії як утопічні проекти та фантастичні мрії. Саме з цієї причини Центральна Рада втратила підтримку. Переворот 29 квітня 1918 р. відбувся безкровно, ніхто не став боронити стару владу, а нову гетьманську підтримали «хліборобські і землевласницькі елементи краю, а також торгівельно-промисло-

  1. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — Вид. 2-ге, Нью-Йорк, 1954. — С. 3–4.
  2. Там само. — С. 5.
  3. Можливо, лише антигетьманське повстання лишилося ледь позначеним в тексті і виглядає як змова українських соціалістів, які створили Директорію.