Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/57

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ві; піддержували її з практичних міркувань середня ненаціонально настроєна буржуазія й інтелігенція /.../, національна українська інтелігенція — есефи зайняли в своїй позиції якусь середину: і не виступали вороже, й не хотіли йти помагати в будуванні держави»[1]. Проти гетьмана виступила лише соціалістично зорієнтована інтелігенція та розпропаговані селяни і робітники. Цікаві кількісні виміри прихильників та опонентів гетьмана, якими оперує автор. З одного боку, «тисячі хліборобів, промисловців, торгівельників виступили на з’їздах, як українці в ім’я України», з іншого — «жменька соціалістичної інтелігенції тільки сама собі присвоювала монополію представляти українське громадянство й цілий український народ»[2]. Саме так не в кривому дзеркалі бачилось Д. Дорошенку правдиве, об’єктивне прочитання історії революції. Подібних прикладів об’єктивності в праці Д. Дорошенка велика кількість. Один з перших рецензентів праці Г. Лазаревський не без їдкої іронії пройшовся по темі дзеркал. «Як відомо, різні бувають “криві зеркала”, кепкує Лазаревський, в одних люди вбачають себе надто зменшеними, а в інших — значно збільшеними[3]. Рецензент не залишив каменя на камені від об’єктивності «Історії України 1917–1923 рр.».

Коротко підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що Українська революція, пройшовши через кілька стадій свого розвитку, зрештою не принесла бажаного практичного результату — української держави, проте породила велетенський сплеск інтелектуальної енергії, який набув форм найрізноманітніших рефлексій в різних ідеологічних напрямках від комунізму до консерватизму. Революційні події на довгі міжвоєнні роки стали темою номер один для української еміграції, пошуки причин і винуватців поразки революції ділили українську еміграцію не лише на чисельні нечисленні партії, малі групки, а й світоглядно за способом думання. Ліві й праві ідеї активно використовувались як в політичній боротьбі в еміграційному середовищі, так і в академічній історіографії, яка створила в міжвоєнному часі кілька версій історії революційної доби. З надзвичайною силою вони були реанімовані на початку 90-х років, коли українські історики позбуваючись радянських парадигм історіописання міняли їх на еміграційні та діаспорні, вільно чи невільно творили в своєму середовищі неоуенерівців та неогетьманців. Думаю, що цей недовгий час теж уже став частиною української історії, а сучасна українська історіографія поступово стає частиною світової історичної науки.

  1. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т.ІІ. — С. 47.
  2. Там само. — С. 59.
  3. Лазаревський Г. Гетьманщина (Проф. Дмитро Дорошенко. Ілюстрована історія України 1917–1923 рр. ІІ том. Українська Гетьманська Держава 1918 р.) // За державність: Матеріали до історії війська українського. — Зб. 2. — Каліш, 1930. — С. 197.