Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/59

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Олег Павлишин

«Соборницька» ідея в дискурсі еміграційної історіографії української революції

На початку революційних подій 1917 р. Володимир Дорошенко визначив головні завдання української історичної науки таким чином: «Від етнографічної й язикової окремішности дійшли ми вже до свого самоозначеня полїтичного й його тепер мусимо усвідомити для себе самих і для сусїдів. Се пекуча потреба моменту й вона диктує нашій науцї теми й пляни роботи, зачеркує поле для її дїяльности.

Політична історія — ось її поле, державно-полїтичні проблєми — ось її теми. І коли загалом історія рідного народу мала й має для нас, позбавлених власної держави, роздертих на части й виставлених на жир сусїдам велике значінє яко жерело нашої свідомости, то історія рідної державности тепер, коли ми стаємо до нового політичного житя, має тим більшу вагу, даючи нам міцну надійну збрую й ставляючи перед нами серед дотеперішньої темряви полїтичної огненний дороговказ. Тому виданя й розвідки по сей бік нашого минулого повинні стати та першій черзї в нашій науковій роботї. Вони мусять прийти, щоб за ними могли рушити в ширшу масу легкі популярні книжки й брошури на сї теми»[1].

В. Дорошенко не міг уявити, що впродовж кількох наступних років українці здобудуть і втратять державну самостійність й сформульовані ним тези залишаться актуальними, але у кардинально відмінних суспільно-політичних та міжнародних обставинах.

Публікації в жанрі політичної історії із зображенням «недавнього минулого» з’явилися вже у перші роки перебування українського політичного проводу в еміграції. У цих текстах висвітлювалися основні події української революції й аналізувалися причини її поразки. Критичний аналіз історичного досвіду визвольних змагань був вкрай необхідний для формування стратегії національного руху на українських землях та в еміграції.

Кілька зауваг щодо авторів та характеру історичних публікацій. Відомо, що майже усі тогочасні автори історичних текстів були безпосередніми учасниками подій української революції. Фахові історики Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Стефан Томашівський, письменник Володи-

  1. Дорошенко В. Завданя нашої історичної науки по війнї // Дїло. — Львів, 1917. —15 цвітня (2 ст. ст.). — Ч. 88. — С. 5.