мир Винниченко, журналісти Володимир Дорошенко, Михайло Лозинський та Микита Шаповал, географ Степан Рудницький, кооператор Павло Христюк, військові Олександр Доценко, Євген Коновалець та Василь Кучабський свого часу займали вагомі посади в національних урядах чи війську й були втаємничені щодо ухвалення їх ключових рішень.
Заангажованість авторів в революційних баталіях неминуче спричиняла суб’єктивне висвітлення історичного дійства. В. Дорошенко у рецензії на працю В. Винниченка відзначив, що «від участника подій, від керманича їх, та ще до того такого імпульсивного, пристрасного, гарячокровного та амбітного чоловіка, як Винниченко — годі ждати такої об’єктивности. Це згори виключена річ»[1].
Д. Дорошенко назвав праці Винниченка і Христюка не історичними творами, а «політичними памфлєтами»[2]. Самі автори не приховували, що їхня інтерпретація минулого буде мати суб’єктивний характер. Один з фахових істориків, як стверджував В’ячеслав Будзиновський, у 1922 р. сказав до Костя Левицького буквально так: «Пане президент! Історія не буде така, як ви її робите. Історія буде така, як її напишемо ми, історіографи!»[3].
Не менш важливим був той факт, що названі автори перебуваючи в еміграції продовжували політичну діяльність. Політичні угруповання української еміграції були поділені не тільки за партійною належністю, а, насамперед, за територіальним принципом (галичани — наддніпрянці). Найбільш непримиренними стали оточення Євгена Петрушевича у Відні та Симона Петлюри в Тарнові.
Потенційний читач історичної літератури — не тільки українці на окупованих Польщею чи більшовиками землях, але, насамперед, еміграція, якої в країнах Центрально-Східної Європи налічувалося близько 100 тисяч5. Серед них інтерновані у військових таборах Чехо-Словаччини та Польщі вояки, яких планували використати для ймовірного нового походу проти більшовиків.
Відтак більшість текстів першої половини 1920-х років, коли еміграція акумулювала різного роду проекти щодо відновлення державності України, за сприянням міжнародних сил, були написані в дусі політичної кон’юнктури. Головною метою таких праць було висвітлення історії української революції у вигідному для авторів ракурсі чи з позицій тієї політичної сили, яку вони представляли. Історичні публікації того часу можна умовно поділити на два типи.
Перший — синтези української революції з мінімальним науковим апаратом та
- ↑ Дорошенко В. [Рец.:] В. Винниченко Відродження нації (Історія української революції ([марець 1917 р.—грудень 1919 р.]). Київ; Відень, 1920. Ч. III. 535 c. // Стара Україна. — Львів, 1924. — Ч. ІХ–Х. — С. 152.
- ↑ Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні // Хліборобська Україна. — Кн. 3: 1921/1922. — Відень, 1922. — С. 76.
- ↑ Далі В. Будзиновський відзначив: «Сі слова, сю погрозу, що буде фальшувати історію, дипломований український історик висказав, не загикнувши ся. Сказав таке і язик не присох йому до піднебіня. Сказав, і рот йому не викрутився! Мабуть додержить слова, і напише історію років 1918–19. Гарна то буде історія!». Див.: Будзиновський В. Ішли діди на муки… Введення в історію України. — Львів: «Українське Слово», 1925. — С. 57. Ряст О. [Петлюра С.]. Сучасна українська еміграція та її завдання. [Б. м.]: Друкарня т. Щипіорно, 1923. — C. 1–2.
