Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/62

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

М. Грушевського), виходячи зі свого розуміння сучасних завдань, першочерговим вбачала досягнення соборності українських земель. При тім це середовище вважало, що в ім’я соборності можна йти на максимальні жертви, аж до тимчасової відмови від усіх державних прав.

Інша сторона, а це було зрозуміло, що йшлося про оточення С. Петлюри, виразно акцентувала головним пріоритетом здобуття державності, вважаючи можливими та оправданими тимчасові територіальні втрати. Як аргумент, в статті наводився приклад з історії Італії, яка досягнула визволення ставши на шлях певних компромісів з ідеєю соборності[1]. Текст статті у цілому був співзвучний тогочасній публікації С. Петлюра, який серед основних завдань української еміграції визначив боротьбу проти ідеї федералізації[2].

У статті «Дніпра» не згадали оточення Є. Петрушевича, який перед рішенням Ради Амбасадорів домагався від міжнародного співтовариства права на створення новочасної Галицької держави. Експерт уряду ЗУНР Степан Рудницький в своїй праці, написаній в 1921 р. у жанрі історичної географії обґрунтував ідею економічної самодостатності Галичини. На його думку, справа незалежності Великої України та Кубані, внаслідок помилкових дій наддніпрянських політиків та дипломатів, була далекою до вирішення. Не заперечуючи ідеї соборності, С. Рудницький твердив, що український народ потребує території, де міг працювати над своїм політичним, економічним та культурним розвитком й «де міг би підготовляти здійснення ідеалу Соборної України»[3]. Дорога до Соборної України, на думку С. Рудницького, мала здійснюватися поетапно. На той час актуальним етапом було «утворення самостійної нейтральної Галицькоукраїнської держави»[4].

Йому вторив М. Лозинський, погляди якого на українську державність і соборність змінювалися у залежності від його формальних стосунків з урядом Є. Петрушевича. У 1922 р. в історичній праці «Галичина в рр. 1918–1920» він писав: «домаганнє утворення Галицької Республіки має за ціль визволити Галичину як найшвидче з-під окупації Польщі і зберегти її для України до того часу, доки сила української державности не зросте настільки, що державному з’єдиненню українських земель ніщо не зможе стати на перешкоді»[5].

Через два роки М. Лозинський констатував, що у протилежності до вищенаведеного проекту в українських політичних середовищах в краю та еміграції виринули наступні ідеї: 1) Ідея примирення з Польщею ціною досягнення національно-територіальної автономії західноукраїнських земель до часу здійснення соборної української державності;

  1. Соборність і державність // Калєндар-Альманах «Дніпро» на рік 1923 / Під редакцією: проф. Леоніда Білецького і Віктора Завадського. — Львів: Накладом Українського Товариства допомоги еміґрантам з Великої України, 1923. — С. 3; Визволення. — Відень, 1923. — Лютий. — Ч. 1.— С. 58.
  2. Ряст О. [Петлюра С.]. Сучасна українська еміграція та її завдання. — С. 48.
  3. Рудницький С. Галичина та Соборна Україна // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О. І. Шаблія. — Львів: Світ, 1994. — С. 350–411. Тут і далі використовуємо окремі сучасні перевидання публікацій міжвоєнного часу — О. П.
  4. Там само. — С. 384.
  5. Михайло. Галичина в рр. 1918–1920. — [Прага], 1922. — С. 228.