української революції. Власне, їхні твори про українську революцію можуть бути джерелом для вивчення української суспільно-політичної думки міжвоєнного часу.
Утім, українська історична наука 1920–1930-х років збагатилася і дослідженнями, на загал позбавленими політиканства, в яких поряд з викладенням важливих фактів здійснено спроби системного аналізу революційної доби. Серед таких робіт вирізняються тексти Дмитра Дорошенка[1] та Василя Кучабського[2]. Хоча обидва автори й далі належали до еміграційних політичних угруповань, їх тексти вирізняються виваженим підходом й академічним характером, у них присутній ширший міжнародний контекст історії української революції.
Загалом еміграційні автори у сукупності зуміли сформувати досить змістовний національний наратив історіографії української революції, який не втратив актуальності й до сьогодні. Вагоме місце у ньому зайняло висвітлення «збирання» українських земель в єдину державу та інтеграційні процеси УНР і ЗУНР.
Зокрема, Д. Дорошенко з’ясував проблему оформлення меж України в добу Центральної Ради та гетьманату Павла Скоропадського. Діячі УЦР у питанні окреслення державних кордонів виходили виключно з етнографічного принципу, а не з позицій географічної та економічної доцільності[3]. Тимчасовий Уряд радив не розширювати території поза безперечну національну область, а з другого боку пропонував надати території України певні заокруглені форми, географічну і економічну одностайність і для того, наприклад, включити в українську територію Бессарабію тощо, щоб не творити з них окремих автономних областей[4]. Цю вигідну, з оглядів інтересів України, пропозицію представники Центральної Ради відхилили, зазначаючи, «що всякий додаток до української території вони вважають некорисними для українського життя, а в усякому разі ставлять це в залежність від ясної волі самої заінтересованої людности». Помилковість такого погляду виявилася дуже скоро, коли в наступному 1918 році довелось практично встановляти кордони Самостійної України[5].
Натомість уряд Української Держави продемонстрував більш гнучкий підхід щодо формування кордонів. Коли з окупаційною владою обговорювалося питання про приєднання Криму, українська дипломатія намагалася виправити помилки своїх попередників. В спеціальній ноті, направленій до німецького уряду, говорилося, що Третій універсал зазначив головні землі України. Вважалося, що ті землі, де українці не становлять більшості, будуть приєднані пізніше. Через те в універсалі не говорилося про Холмщину, частину Курської, Воронізької губерній, області Донського війська, чи Бесарабщину. Установлення української території у 1917 р. в загальних рисах дипломати П. Скоропадського
- ↑ Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобська Україна. — Кн. 2: Рік 1920–1921. — Відень: Видання Українського Союза Хліборобів Державників, 1921. — Зб. ІІ, ІІІ і ІV. — С. 49–64; Його ж. Історія України 1917–1923 рр. — Ужгород, 1932; Нью-Йорк, 1954. — Т. 1: Доба Центральної Ради.
- ↑ Kutschabsky W. Die West-Ukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–23. — Berlin, 1934.
- ↑ Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 126.
- ↑ Грушевський М. Україна і Росія. — Київ, 1917. — С. 9.
- ↑ Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 126.
