Незабаром вже українсько-польський договір, підписаний С. Петлюрою, оцінювався як зрада ідеалів соборності. Однак наддніпрянські автори критикували Варшавську угоду з іншого боку. М. Грушевський вказував на економічні втрати України в результаті союзу з Польщею, зокрема негативно оцінив виняткові преференції надані польським поміщикам[1]. С. Шелухин, який у 1926 році уперше опублікував оригінальний зміст Варшавської угоди та військової конвенції, звернув головну увагу на недостатню політико-правову компетенцію С. Петлюри щодо заключення будь-яких міжнародних договорів[2].
Соборницька ідея була провідною у військовій історіографії української революції. Колишні командарми Микола Капустянський, Михайло ОмеляновичПавленко та Юрій Тютюнник широко висвітлили спільні дії збройних сил УНР та ЗУНР, зокрема проаналізували їх військову співпрацю в Наддніпрянщині.
М. Капустянський співставив воєнні якості обидвох українських армій. Генерал відзначив, що наддніпрянська армія буле менш організована й упорядкована, аніж галицька; мала серйозні проблеми з військовою дисципліною, організацією запілля та постачання; натомість переважала галичан в плані здатності до маневрування на широких фронтах, інколи зовсім відокремлено, що було вкрай важливо в умовах маневрового більшовицького фронту. У підсумку генерал висловив позитивну оцінку перспектив інтеграції українців по обидва боки Збруча у військовій сфері: «Прекрасна буде комбінація з’єднання акуратности, обмежености в бажаннях, навику до послуху та ладу галичанина з ініціативою, войовничістю та широким розмахом наддніпрянця. Вони один одного доповнювали. Разом вони могли створити, за сприятливих умов (техніка і зброя), грізну, непереможну Українську збройну силу»[3]. Основні постулати наддніпрянців не суперечили військовим спогадам галичан. Така одностайність в оцінці військової інтеграції викликана певною солідарністю військовиків в еміграції. Хоча взаємні звинувачення у «зраді» серед авторів-військових також мали місце[4].
Ряд авторів звертали увагу на неоднакові рівні національної свідомості населення обидвох частин України. Ольгерд Бочковський називав це явище «націопсихольоґічним діморфізмом», який, на його думку, був одним з головних причин поразки українського державотворення й спричинив «іллюзоричними всі обєднуючі акти, на взірець станиславівсько-київських актів злуки 1919 р.»[5].
Олекса Бурнатович у праці «Українська ідеольоґія революційної доби», яку він опублікував 1922 р. у Відні, відзначив, що з приходом Галицької Армії в
- ↑ Грушевський М. Між Москвою й Варшавою // Борітеся–поборете! — Відень, 1920. — Жовтень. — № 2. — С. 4.
- ↑ Шелухин С. Варшавський договір між Поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. — Прага: В-во «Нова Україна», 1926.
- ↑ Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ–Одесу в 1919 році (Короткий воєнно-історичний огляд). — Вид. 2-ге. — Ч. ІІІ. — Мюнхен, 1946. — С. 28–29.
- ↑ Див.: Про книгу голубину. Чи Петлюра може бути національним героєм? Думки й уваги Стеф. Томашівського; Вячесл. Липинського; Петра Болбочана; Сергія Шемета; Володимира Винниченка; Осипа Назарука. — Львів: Накладом «Нової Зорі», 1936; Доценко О. «Зимовий похід» 6. ХІІ. 1919 — 6. V. 1920. — Варшава, 1932–1935. — С. ХІІ–ХІV.
- ↑ Бочковський О. І. До соціольоґії українського питання // Обєднання (Український Скиталець). — Відень, 1924. — Листопада. — Кн. І. — С. 9–10.
