Наддніпрянщину могла б початися нова епоха в історії України. Але на заваді стали слабка національної свідомість місцевих мешканців, «хаотична суспільність і карикатурна державність». Зустріч Сходу зі Заходом автор зобразив як співставлення «національного хотіння» з «хаосом інтернаціональних ідей»; віри з наукою, спирання на власні сили зі «світом орієнтацій»[1]. Однак, на думку О. Бурнатовича, чисельні жертви, понесені Галицькою Армією, не були даремними: «Вона знайшла розуміннє і ціль у народі Придніпрянщини. Прикладом і невпинною просвітною і орґанізаційною працею, силою живого слова, часописі[в] й відозв дала йому, що мала найліпше: духа національної свідомости»[2]. Поряд з цим автор наголосив на існуванні під час революції «галицько-наддніпрянської ворожнечі» поміж української інтелігенції, яка привела до того, що після війни Збруч став не тільки політичним, але й національним кордоном[3].
Про різні прояви національної свідомості в українських середовищах, нехіть галицького керівництва до національно-політичного об’єднання писав М. Шаповал. Він виокремив ряд гальмівних чинників об’єднавчого процесу та негативних стереотипів у взаємному ставленні «західних» українців до наддніпрянців, які мали місце впродовж 1918 — кінця 1919 рр.: «Перейшовши на Велику Україну, Галицька армія тримала себе як чужа армія в чужій країні, як суверенна організація в осередку України! І це не тільки через стару людську хворобу — “честилюбство провідників”, далеко ні! А головно через “ріжницю двох культур”: галичанинові все наддніпрянське здається чужим, а Наддніпрянець не може без гумору й огиди ставитись до галицького “хуторянства” й “дрібничковости”. Люде відчувають, що вони один одному чужі: Галичани почувають себе “Європейцями”, цебто “вищою расою” супроти “Азіятів”-Наддніпрянців. Наддніпрянці — “руїнники”, вони “все руйнують”, і мають при тім “широкий розмах” і т. п. Галичани, на думку Наддніпрянців, “страшенно вузькі”, “еґоїсти”, “ненавидники”, “реакціонери” й т. п.»[4]. Далі вчений відзначив: «Об’єктивно оглядаючи ці відносини, можна сконстатувати, що тільки невелика частина галицької інтелігенції, переважно соціалістична, настроєна по-соборницькому і в дійсності не почуває отієї “ріжниці культур”. Факт же відчування “ріжниці культур” свідчить яскраво про брак у більшости галицької інтелігенції почуття всеукраїнської солідарності, цебто, справді брак національної свідомості в тому розумінню всеукраїнськости. Фактично в почуттях є дві національні свідомости. Цей факт об’єктивно спричинив розвал українського фронту в-осени 1919 р.»[5].
У контексті аналізу регіональної специфіки національної свідомості українців М. Шаповал звернув увагу на той факт, що традиційно територіальне походження більше пов’язувало мешканців українських земель, аніж
- ↑ Бурнатович Ол. Українська ідеольоґія революційної доби. — Львів, Відень: Накладом «Українського Прапора», 1922. — С. 86.
- ↑ Там само. — С. 87.
- ↑ Там само. — С. 36–37.
- ↑ Шаповал М. Шлях визволення. Суспільно-політичні нариси. — Прага, Берлін: Видавництво «Нова Україна», 1923. — С. 40.
- ↑ Там само. — С. 40–41.