Всі українські режими намагалися досягти міжнародного визнання національної державності. Окремі епізоди дипломатичної діяльності українських революційних урядів висвітлювали у своїх публікаціях Д. Дорошенко[1], М. Лозинський[2] та С. Томашівський[3].
Найбільш ґрунтовно і всебічно зумів проаналізувати міжнародне становище України та дипломатичну діяльність її представників Василь Кучабський у своїй книзі, фрагменти якої попередньо друкувалися у часопису «Дзвін». Він твердив, що вину за прорахунки несли не українські дипломати особисто, і підкреслював той факт, що держава, яку вони репрезентували, не провадила єдиної конкретної закордонної політики, виконавцями якої були б дипломати.
Через те, що зовнішніх орієнтацій було кілька, рішення дипломатів, які діяли з власних переконань та свій вибір, суперечили один одному[4]. В чому, на думку автора, українські дипломати діяли злагоджено, так це в справі досягнення порозуміння з впливовими єврейськими колами, які вперше в історії були репрезентовані потужними інтернаціональними організаціями і як самостійний політичний чинник виступали на Паризькій мирній конференції[5].
В. Кучабський підкреслив, що у добу визвольних змагань реально існували дві українські держави з різними і взаємно суперечливими колами інтересів.
А найголовніше було те, що такої України, яка б воювала одночасно з Польщею та більшовиками й разом з тим чинила опір російській контрреволюції не можна було помістити в жодну з тих політичних систем, що формувалися в той час у Східній Європі. «Соборна» Україна, яка боролася на усі боки, не бажаючи позбутися того чи іншого воєнного противника, була заслабкою, щоб встояти завдяки власним силам без опертя на ніяку зовнішню систему[6].
Процес інтеграції українських етнічних територій в єдину висвітлювалися не тільки щодо стосунків Галичини та Наддніпрянщини. Йшлося також про Буковину, Кубань, Холмщину та Підляшшя. Микола Творидло висвітлив волевиявлення ширших мас східної частини Закарпаття на з’їзді у Хусті щодо об’єднання до «Соборної України»[7].
- ↑ Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобська Україна. — Кн. 2. — Відень, 1921. — Зб. ІІ, ІІІ і ІV.— С. 49–64.
- ↑ Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. — Ню Йорк: Видавництво «Червона калина», 1970.
- ↑ Томашівський С. Дипломатія // Томашівський С. Під колесами історії. — Вид. 2-е. — Ню Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1962. — С. 51–53; Його ж. Севрський трактат про границі // Там само. — С. 82–89.
- ↑ Кучабський В. Українська дипльоматія і держави антанти в році 1919 // Дзвони. Львів, 1931. — Грудень. — Ч. 9. — С. 608; Kuchabsky V. Western Ukraine in Conflict with Poland and Bolshevism, 1918–1923 / Translated from the German by Gus Fagan. — Edmonton; Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2009 (= The Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research. Monograph Series. #. 4). — Р. 169.
- ↑ Кучабський В. Українська дипльоматія і держави антанти в році 1919. — С. 609.
- ↑ Там само. — С. 608.
- ↑ Ортоскоп [Творидло Микола] // Мишуга Л. Підкарпатська Україна. Сучасний стан; Ортоскоп [Творидло Микола]. Державні змагання Прикарпатської України. — Ужгород: Гранда, 1993. — С. 65.
