їни? З яких регіонів та країн вони походили? Яку освіту мали і де її здобували? Які покоління були представлені в еміграції? Які наукові інституції були засновані та як вони діяли? Хто із науковців мав найбільший вплив? Чи багато жінок було серед українських істориків на еміграції? В яких країнах та навчальних закладах проводились українознавчі дослідження? Яким чином і наскільки інтенсивно контактували українські та неукраїнські вчені?
Окрему увагу професор Каппелер присвятив змісту історичної роботи у міжвоєнний час, провокативно запитуючи, що можна вважати саме українознавчими студіями? Чи можна визначити історичні школи на еміграції? Яким чином історіографічна ситуація у країнах, де жили та працювали вчені, впливала на їх дослідження? І чи мала на них вплив радянська історіографія? Які специфічні теми розроблялись істориками-емігрантами? Як політична ситуація в міжвоєнній Європі позначалась на історіографічному процесі? Відповіді на ці та багато інших питань, підкреслив професор, якраз і допоможуть визначити місце України на історіографічній мапі Європи.
2 липня конференція розпочала роботу з тематичного блоку «Переосмислення революції». У доповіді «Історія Павла Христюка та політика українського антиколоніалізму» проф. Марк фон Гаґен наголосив, що Перша світова війна була війною за деколонізацію та вказав на різноплановість означення колоніалізм та на його позитивні і негативні впливи у російській історії. Вчений звернув увагу на долю Христюка, феномен повернення його в радянську Україну та особливості викладу ним історії української революції. Проф. Владислав Верстюк у доповіді «Українська революція в рефлексії міжвоєнної еміграційної історіографії» зосередився головно на візіях української революції М. Грушевського, В. Винниченка та В. Липинського. Він відзначив, що їх думки про причини поразки революції використовувались не лише в академічній полеміці, але й у політичній боротьбі між УНР-рівською та гетьманською частинами еміграції та були реанімовані вже в незалежній Україні на початку 1990-х. Цю думку про історичні праці як інструмент політичної боротьби розвинув Олег Павлишин у доповіді «“Соборницька” ідея в дискурсі еміграційної історіографії української революції», вказавши на заангажованості авторів в історичних подіях.
Під час другого тематичного блоку «Історики державницької школи» із захопливою доповіддю «Habent sua fata libelli: Болісна доля двох монографій, присвячених гетьману Петру Дорошенку» виступив проф. Зенон Когут. Він розповів історію написання Дмитром Дорошенком книги про свого відомого предка та оповів про обставини її виявлення та публікації у 1985 р. Професор Когут також провів її порівняльний аналіз із монографією польського вченого Яна Пердені про того ж таки Петра Дорошенка, що, подібно до книги Д. Дорошенка, була опублікована лише через багато років по смерті автора. Проф. Франк Сисин у доповіді «Грушевський проти Липинського: Останні думки історика про гетьмана Богдана Хмельницького та його добу» виклав суперечливі візії на добу Хмельницького двох визначних українських істориків та наголосив на винятковому значенні для української історичної думки та політичних дискусій книги В. Липинського «Україна на переломі». Вчений звернув увагу, що зазвичай про Липинського говорять як про теоретика української держави, між
