більшої частини його правління темними фарбами[1]. Ця гостро-емоційна оцінка помітно відрізнялася від опублікованих ним за час його довгої кар’єри більш позитивних суджень. Значну частину глави складала різка критика поглядів В’ячеслава Липинського (1882–1931) і державницької школи українських істориків. Як заключна і, таким чином, нібито найбільш значуща праця Грушевського про гетьмана та Україну середини сімнадцятого століття, остання глава часто затьмарювала великий об’єм написаного ним про добу Хмельницького в «Історії України-Руси».
Навряд чи можна було очікувати, що ці «Кілька загальних завважень» історика, який присвятив Хмельниччині більше десяти років свого життя та понад дві тисячі друкованих сторінок, відрізнятимуться за тоном від решти «Історії» і здаватимуться написаними скоріше в дусі полемічних творів Грушевського. Напевно, емоційне звучання цієї частини відвернуло увагу від аргументів, що були висунуті Грушевським. У 1929–1930 роках, коли вчений завершував роботу над 9-им томом «Історії», він перебував під великою напругою. Ті роки позначили початок офіційно ініційованих атак на Грушевського у марксистських виданнях і припинення підтримки його наукових установ та проектів. Розуміючи, що спливає час для продовження власних досліджень і видавничої діяльності, Грушевський мав відчувати все більшу необхідність виступити проти того, як він вважав, хибного курсу, яким пішли українські історики поза межами радянської України.
Незабаром після появи у 1931 році другої частини 9-го тому Грушевський був заарештований. Малоймовірно, що в радянській Україні багато читачів отримали том, який потрапив під зростаючі нападки вчених-марксистів та пропагандистів сталінської епохи. У 1932 році ці критики називали Грушевського «націонал-демократом», чиї погляди мало чим відрізнялися від поглядів Липинського, емігранта-монархіста та лідера державницької школи; у 1934 році Грушевського засуджували як «націонал-фашиста»[2]. До певної міри, нападки сталіністів на Грушевського, що все більше розходились із скільки-небудь серйозним зображенням його поглядів, як і на весь український патріотичний табір, породжували зростаючу симпатію до історика за кордоном і притишували
- ↑ Рання марксистська історіографія була критично налаштована до гетьмана, але вона спродукувала лише кілька наукових робіт. Про еволюцію поглядів Грушевського на Хмельницького див. мою статтю The Changing Image of the Hetman // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. — 1998. — Jg. 46. — No. 4. — S. 531–45. Серед українських істориків поза межами радянської України винятком був Василь Герасимчук (1880–1944), який поділяв погляди Грушевського, але підготовлена ним рецензія на роботу Грушевського була опублікована лише у 1990-х роках. Див.: Федорук Я.О. Відгук Василя Гарасимчука на IX том «Історії України-Руси» М. Грушевського // Український археографічний щорічник. Нова серія. — К., 1999. — Т. 3–4 (6–7). — С. 534–541.
- ↑ Про умови, за яких Грушевський писав том, див.: Plokhy Serhii. Writing the History in the USSR, вступ до Hrushevsky Mykhailo. History of Ukraine-Rus'. — Vol. 9. — Bk. 1. — Edmonton and Toronto, 2005. — P. xxxvi–xxxix. Про завершення 9-го тому див. коментарі Ярослава Федорука: Невідома стаття Івана Крип’якевича про українсько-турецькі взаємини 1648– 1657 років // Український археографічний щорічник. Нова серія. — К., 2006. — Т. 10–11 (13–14). — С. 187. Про марксистських критиків див. Plokhy S. Ibid. — P. Lvii–lxiii, та Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського. — С. 319–332.
