Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/87

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

відповідь на його критику державницької школи. Смерть Липинського в 1931 році ліквідувала всі можливості для продовження наукової дискусії між двома істориками. Грушевський помер невдовзі після цього, в 1934 році. Таким чином, оскільки радянський уряд переслідував та у межах своїх кордонів закував українську історіографію у кайдани, опублікований Грушевським виклик поглядам Липинського не спровокував дискусії, якої автор «Загальних завважень», імовірно, прагнув.

Багато науковців вбачали причину різкості Грушевського в його досвіді державного будівництва у часи української революції та в його незгоді з політикою Липинського. Але в дореволюційних працях Грушевського є багато того, що пояснює його відмову від нового мислення державницької школи, яке привернуло увагу багатьох його молодших колег. Він був народником з довічною відданістю ідеї добробуту мас, що, на його думку, була підважена нещодавніми дослідженнями Хмельниччини, перш за все, роботами Липинського.

У роки безпосередньо перед і під час Першої світової війни, коли Грушевський приступив до включення Хмельниччини до своєї «Історії», він зіткнувся із новою ситуацією. Досі він пристосовував існуючу історіографію до формування загального академічного погляду на українську історію як на тяглий процес. Тепер же він був змушений переосмислювати періодизацію предмету дослідження. Доба Богдана, проте, вже добре укорінилась в українській історичній традиції. Хмельниччина перебувала в центрі уваги козацької історіографії вісімнадцятого століття. Крім того, основною історичною працею українського національного відродження була книга Микола Костомарова «Богдан Хмельницький», вперше опублікована в 1857 році, а згодом тричі перевидана за життя Костомарова у виправлених редакціях (1859, 1870, 1884)[1]. Цей час та гетьман були в центрі не лише української історичної традиції, але вони були також об’єктами польської та російської історіографій. Ще до того, як Грушевський написав першу сторінку своєї академічної історії цього періоду, польський історик Францішек Равіта-Ґавронський опублікував двотомну біографію Хмельницького, виділяючи його та його епоху як найбільш істотні суб’єкти української історії та вивергаючи на гетьмана, козаків і русинів усі свої запаси жовчі[2].

 
  1. Про видання праці Костомарова та коментар Грушевського див.: Грушевський Михайло. Історія України-Руси. — Т. VIII. — Ч. II. — Київ, Відень, 1922. — С. 214–219; в англомовному виданні: Hrushevsky M. History. — Vol. 8. — Edmonton and Toronto, 2002. — P. 692–697. Про монографію див.: Ясь О., Історія як сюжет. Представлення образу Богдана Хмельницького в однойменній монографії М. І. Костомарова // Український історичний журнал. — К., 2007. — № 2. — С. 89–106.
  2. У своїй праці «1655–1905. Krwawy gość we Lwowie» (Львів, 1905) Францішек Равіта-Ґавронський процитував думку австрійського історика вісімнадцятого сторіччя Йогана-Християна фон Енґеля «Україні долею не судилося незалежне існування» в обстоюванні свого твердження про те, що «руська нація не має елементів, необхідних для державного життя». Це стосувалось не лише його тлумачення Хмельниччини, але свідчило також про ігнорування ним тогочасних прагнень українців. Див. написану ним біографію «Bohdan Chmielnicki do elekcji Jana-Kazimierza» (Львів, 1906) та «Bohdan Chmielnicki od elekcji Jana-Kazimierza do śmierci» (Львів, 1909), а також коментарі Грушевського на його праці (Історія України-Руси. — Т. VIII. — Ч. II. — С. 222; в англомовному виданні: History. — Vol. 8. — P. 702).