Коли Липинський випустив свою книгу, Грушевський працював над другою частиною 8-го тому своєї «Історії»; коли він дійшов до останньої глави 3-ї частини, спалахнула світова війна. Згодом, зимою 1916–1917 років під час московського періоду свого заслання Грушевський том завершив. Із властивою йому звичайною ретельністю у доборі джерел і вивченні наукової літератури він створив досі неперевершений у вичерпності опис великого повстання і гетьманату Хмельницького. Грушевський вважав, що він запропонував новий, необтяжений міфологією, погляд на Хмельницького і його епоху. Його робота багато в чому відрізнялась від традиційної української історіографії, яка прославляла Хмельницького як засновника Гетьманщини, та народницької історіографії, яка представляла гетьмана та його оточення як визволителів мас. Вже у 8-му томі, досліджуючи причини повстання і його перебіг до 1650 року, Грушевський критично розглянув багато українських традиційних дбайливо збережених легенд та інтерпретацій. Це проявилось навіть у періодизації ним подій. У той час, коли багато істориків до і після нього розглядали 1648 рік як великий вододіл української історії, Грушевський твердив, що козацька доба як період національного і культурного відродження та опору соціальному гніту почалася наприкінці шістнадцятого — на початку сімнадцятого століть і завершилась Зборівською угодою 1649 року, наслідки якої дали про себе знати в 1650 році. За Грушевським, перший етап повстання досяг найвищої точки із рішенням порвати з Польщею і відображав дозрівання національного розвитку до спроби створити державу; соціальні потрясіння, навпаки, після 1650 року втратили імпульс. Грушевський — національний історик вітав рішення Хмельницького порвати з Польщею, але Грушевський — народник нарікав на спад соціального радикалізму повстання.
Для 9-го тому «Історії», написаного у радянський час, Грушевський, аби нагромадити нові матеріали про гетьманування Хмельницького після 1650 року, організував ретельне опрацювання архівних джерел, і значна їх частина представлена у томі. На той час, як Грушевський передав до друку другу книгу 9-го тому, він остаточно вирішив відповісти на виклик, кинутий Липинським. Звичайно, поява у 1920 році книги «Україна на переломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» зробила цей виклик більш очевидним[1].
У передмові Липинський твердив, що запланована ним ще до світової війни «Історія України» була задумана за відмінною від зазвичай прийнятої в українській історіографії схеми, що зосереджувалась на «сентиментально-опозиційному» і «безрозумно-деструктивному». Навпаки, праця Липинського повинна була акцентувати на «мужніх» та «організаційних» проявах життя українського народу. Можна тільки дивуватися, як ця спрямованість Липинського могла являти загрозу «Історії» Грушевського. Хоча повна історія Липинським так і не була написана, «Україна на переломі», ця перероблена і розширена українська версія його праці «Два моменти з історії пореволюційної України» та частини
- ↑ Липинський В. Україна на переломі 1657–1659.
