сфокусував увагу на національному питанні та зробив значний внесок у його вивчення у збірнику «З історії України» та далі розвив в «Україні на переломі». Він звернув увагу на складний соціальний і територіальний склад «руського народу» до 1648 року, яка, як він вважав, складалась із шляхти, духовенства та міщан. Липинський простежив коріння нації до давньоруської держави, але думав, що на початок сімнадцятого століття вона була знесилена через польський асиміляційний тиск[1]. Він стверджував, що в той же час польська держава знаходилася в процесі виродження. Національний гніт, економічна експлуатація та жорстоке поводження із широкими верствами українського населення у польській державі викликало велике повстання[2]. Липинський заявляв, що повстання Хмельницького (або революція) додало до знесиленої «руського народу» нової енергії козацтва, яке із явища степового прикордоння розвинулось у європейський соціальний стан. Посилення монархічної влади козацького гетьмана було необхідною умовою для компромісу між старою руською шляхтою і козацькою старшиною у 1657 році. На думку Липинського, присяга на вірність, складена того року шляхтою Пинського повіту, змішаною верствою як польського, так і руського походження, і гарантія гетьманом прав римо-католиків знаменували собою безсумнівний поворотний момент повстання. Липинський підкреслював, що цей компроміс став можливим тільки завдяки державотворчому плану гетьмана, що спирався на його намагання створити династичну монархію. План Хмельницького та цей компроміс створили структуру задля збереження української нації, що, незважаючи на численні перешкоди, проіснувала до ХХ століття. Підкреслюючи значимість саме політичних і соціальних структур, а не етнолінгвістичних, культурних чи релігійних чинників, Липинський розширив поле історіографічних дискусій щодо концепції української нації.
Вибір Липинським термінології в книзі «Україна на переломі» виявив його підвищену увагу до нації. У своїх довоєнних польськомовних працях він вживав традиційні тогочасні означення, де naród означало «нація», чи культурна, мовна та історична спільність або населення державного утворення, а lud позначав простий народ, особливо селянство[3]. Оскільки у той час не було польської держави, хоча польські патріоти й стверджували, що їх нація існує в розчленованому стані, польські письменники чітко відрізняли націю (naród) від держави (państwo). В українській мові народ (або нарід) означав і націю, і простий народ, хоча слово нація існувало і зазвичай використовувалося як синонім до першого значення[4]. У двадцятому столітті деякі українські автори стали використовувати термін нація для уникнення неоднозначності слова народ, або тоді, коли вважали націю за більш розвинену форму народу чи коли народ мав державу[5].
- ↑ Z dziejów Ukrainy. — S. 146–147.
- ↑ Ibid. — S. 520.
- ↑ Наприкінці дев’ятнадцятого століття у польській мові термін nacja здебільшого вийшов із вжитку. Див.: Білас Л. Вячеслав Липинський як історик княжої доби. — С. xliv–xlv, посилання 32.
- ↑ Інколи термін Люд використовувався для позначення народу, особливо на Західній Україні, але він не став основним терміном.
- ↑ Див. Hrushevsky M. History. — Vol. 9. — Bk. 1. — P. liii. Для прикладу, про різницю між означеннями народ/нарід та нація, де нація означає більш високий щабель національного розвитку, позначеного більшою свідомістю і прагненням до створення національної держави, див.: Целевич Володимир. Нарід, нація, держава. — Львів, 1934, особливо С. 11, 22.
