вляючися до його сатири, до його доган, ми помічаємо, що ця сатира, ці догани мають універсальний, загальнолюдський характер; реальних образів — у змалюванні хиб сучасного йому українського громадянства — у нього не дуже багато. Про хиби він трактує, головним чином, з абстрактно-філософського погляду, підводячи під них розуміння тлінного, ц.-т. турботу за життьовими вигодами взагалі, а не приточуючи до якогось певного моменту, до тої чи иншої місцевости й до того чи иншого народу, класу чи стану. Хоч иноді бувало, як ми бачили, й навпаки. Таким чином, сатириком, обличителем, у вузькім значінні цього слова, сучасного йому українського громадянства його назвати не можна, хоча місцеве українське життя тої переходової доби, в часи якої йому припало жити та проповідувати, давало що до цього великий матеріял: досить пригадати, що це була темна, сіра, переходова доба в політичному та соціяльному житті краю, з пануванням особистих, егоїстичних, а не класових селянських та громадянських інтересів. Сковорода бачив усе це, відчував, розумів; отже, напевне, це ще більше зміцняло його в негативнім відношенні й боротьбі проти тих життьових благ, що були імпульсом, принадою й головною метою щасливого життя для всього сучасного йому громадянства. Не можна також визнати й того пояснення, що дає Ізм. Ів. Срезневський про песимізм Сковороди: цей песимізм, на його думку, викликаний був важкими умовами особистого життя Сковороди, бо ніби-то становило собою збіговище злидування та утисків. Але в дійсності життя Сковороди, як нам відомо, склалося не так сумно, навпаки, навіть можна сказати, що воно, зглядно кажучи, а надто в молодечі літа його, коли формувався його характер і він намічав свій життьовий шлях, — було повним несподівано-щасливих випадків. Адже дійсно, Сковорода народився в простій козацького стану сільській сім'ї, отже, за звичайних умов, мусив був зробитися також козаком, ходити походами й бути постільки грамотним, щоб читати церковні книги. Але виявилося, що він мав чудовий голос і його взято до придворних півчих. А нам відомо, як гарно жилося придворним півчим-українцям за царювання Єлизавети Петровни, завдяки опікунству та прихильності до своїх земляків всесильного тоді О. К. Розумовського. Йому розчинилися й двері вищого розсадника наук — Київської Академії. Г. С. Сковорода міг-би, скінчивши науку в Академії, висвятитися в ченці й досягти найвищих ступенів у церковній ієрархії, але він визнав за краще поїхати за кордон в скромній ролі церковника, бо туди притягала його незаспокоєна жага знання, а щасливий випадок поміг йому здійснити цю мрію, — знов, пак, на його долю припало те, про що ледви чи міг мріяти скромний сільський хло-
