строгому значінні цього слова Сковорода не був. Без сумніву, глибока й, мовляв, учительна сила його особи полягала в тому, що слово його не розходилося з вчинками. І в цьому вся таємниця його впливу на сучасників. І, одначе, не видно з його життя, щоб він отаборився по-між людом простого стану. Він шукав притулку й знаходив його по-між українським інтелігентством, з яким він був у постійному розумовому спілкуванні, як місцевий оратор, письменник та вчитель“. Але на дворянський стан дивився він далеко не з погляду простого народнього філософа. У цьому класовому консерватизмі не можна не помітити деякої противности його власному переконанню, що істина для всіх одна й щастя також одне. Жадним словом не відкликався він на пекучі питання свого часу, що рішалися не на користь народню. Байдужим оком дивився він на покріпачення його, проваджене на його очах. Оптиміст що до своїх поглядів він радив кожному задовольнятися своїм суспільним становищем, лишатися в природному своєму званні, хоча-б яке воно було „подлое“. У байці своїй „Голова і тулуб“ він подає таку моральну направу простому людові: „нарід мусить владарям своїм служити й годувати їх“. Очевидно, відкидаючи „історичне богопочитання“, він відкидав разом з ним і науку рідної своєї історії, і це не пройшло йому дурно. При всіх моральних гідностях його особи, було в ній щось самодостатне та жорстоке. Саме убозтво його, що немов-би наближувало його до простої людности, мало почасти декоративний характер. Сковорода чудово розумів силу вражіння, яке викликалося контрастом між його вбогим виглядом напівжебрака й ученою, иноді загадкованою, його промовою. Самолюбство його приємно задовольнялося цим вражінням, що надавало йому виключної ролі у світі. Не раз висловлював він погляд, що світ подібний до театру, „де він обрав собі нижче становище“.
„Це власне є така смиренність, каже П. Ів. Житецький, що про неї цілком правдиво кажуть, що вона „паче гордощів“. Не міг Сковорода не бути свідомим своїх розумових сил, своєї розумової переваги над масами людства, з якими приходилося йому поводитися в житті. Надсилаючи той чи инший твір свій, звичайно у рукопису, тому чи иншому приятелеві, він частенько висловлюється зо всією наївністю авторських гонорів“. Далі П. І. Житецький докоряє Сковороді за надмірне самолюбство та самоповагу, посилаючися на Вернета, й продовжує: „Не так байдуже ставився сам Сковорода до „оглагольників“ своїх, що зачіпали його самолюбство“. Це було, властиво, самолюбство людей, що обрали собі в житті шлях думки й залишилися осторонь од привабних становищ, яких надає пошана та багатство. Таке самолюбство часто-густо вдягається у сміренність.
