природы… Если душа Сковороды родилась в недрах космической жизни, то тело его родилось в стране варварской (!!) полукультуры, в стране стихийной природности. Если формой реального целого Сковороды было умопостигаемое логическое, то материей послужила грубая, своеобразная, стихийная (!) плоть малоросса-казака XVIII ст… Наряду с орлиными взлетами мысли — плоские банальные соображения, наряду с яркой, образной, поетической речью, иногда сверкающей молниеносной красотой, церковнославянская загроможденность, уснащенная „подлыми“ словечками. Простонародная речь базарной хаотичностью врывается в дифирамбически восторженньий приподнятьй тон изложения. В мышлении Сковороды, сильном, глубоком и страстном… есть элементы дурного провинциализма, а в его жизни, сосредоточенной, мудрой и праведной дают о себе знать неукрощенные (?) капли казацкой крови, бурлящей, тоскующей, упрямой и хаотичной“. Таким дикуном уявляє собі Ерн український нарід і далі навіть сам дивується: „поистине достойно великого уважения, что сын грубой казацкой орды становится, быть может, образованнейшим русским человеком XVIII ст.“ і що „при таком родстве“ з Сковороди вийшла мудра людина. Ерн одним махом одрізав Сковороду від українського народу й української школи, зробив його відразу „русским человеком“, усюди на його життя, філософію й мораль дивиться через великі російські окуляри, прилучає його то до Льва Толстого, то до Вол. Соловйова й наш „старчик“ йде тільки в російськім філософськім товаристві XIX в. Зовсім не ясно, з якої рації Сковорода стає в Ерна „первым русским философом“, „первым ростком“, „родоначальником русской философской мысли“, коли російські філософи його не знали й творами його не користувалися, коли самі ці твори досить повним виданням вийшли тільки через 100 літ після смерти Сковороди, в виданні Харківського історико-филологічного товариства 1894 р. В дійсності Сковорода не „русский философ“, а остання розкішна, квітка старого життя, світогляду українського народу та його старого письменства й колишньої Київо-Могилянської школи, кровний син свого народу, гарна, люблязна та многодумна дитина. Щоб зрозуміти Сковороду, треба добре ознайомитись з життям його народу і його школи за старі часи. Дивно, що Ерн раз за разом користуючись гарним життєписом Сковороди його талановитого учня Ковалинського, проглядів, що Ковалинський каже про нахил Сковороди до рідного краю. Ерн згадав слідом за Ковалинським, що батько віддав Сковороду до Київської школи. Ерн тут не втерпів, щоб не додати: „для казака это много“. Ось так чудасія! Чому-ж то козакові це „много“, коли козаки стояли в близьких стосунках
