до школи, щиро їй допомагали й доглядали пильно за її порядністю. Постать і світогляд Сковороди дуже складні.
З одного боку, на Сковороді яскраво відбилося життя його народу, побут, письменність, школа зо всіма тогочасними її прикметами й особливостями, з її схоластичністю, символізмом, риторизмом, літературністю (діялоги, байки, порівняння й т. и.). З другого боку, на Сковороді відбились великі впливи античности, біблії і патристики (отці-вчителі церкви). Але нас, мовляв М. Ф. Сумцов, теперішнім часом цікавить перша, найважніша сторона — національна, українська, яку російські вчені цілком минають, бо вони проминули творчу душу народу, через те не зрозуміли досить краси й сили душі його великого сина.
Ерн, йдучи за Ковалинським, каже, що Сковорода був „всемирним гражданином“, цеб-то, неначе космополітом. І сам Сковорода в своїй байці „Щука і рак“ каже, що „мудрому человеку весь мир есть отечество, везде ему и всегда добро; оно ему солнцем во все времена, а сокровищем во всех странах не его место, а он посвящает место, не изгнанник, но странник, в коей земле пришелец, тоей земли и сын“. Але сам Сковорода, каже М. Ф. Сумцов, не підходив під цей аршин… В своїм житті, в значній мірі й філософії, Сковорода був „гражданином“ України, бо він на Україні тільки добре себе спочував, за кордоном, в Німеччині, в Петербурзі, в Москві, в Хотетові біля Орла, як гарно та ласково його не приймали, він не засижувався довго й дух гнав його додому, в рідний край, під ясне та тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину… Ні, у „цього всесвітнього гражданина“ було українське чуле серце, зовсім він був далеко від всесвітнього гражданства. „Превратясь в нищенствующего бродягу (?), Сковорода, каже Ерн, сделался одним из самых замечательных русских культурных деятелей XVIII в.“ А М. Ф. Сумцов з приводу цього відповідає: „Чи бачив або чув хто-небудь, щоб „нищенствующий бродяга“ коли робився видатним культурним діячем? Мабуть такого дива ніколи не було й зрозуміло не було його і в Росії XVIII в., що вже зазнала тоді різних засідателів, городничих та инших російських поліцаїв“.
Річ у тому, що Сковорода ніколи не був бродягою, — він був старцем — це зовсім инша річ, він грав у величнім розмірі ту ролю, яку в старовину на Україні грали мандровані дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоті та співу з міста до міста, з села до села, поки в царюванні Катерини II їм заборонено було вільне життя й вони мусили приписатися до церкви, зробились церковними кріпаками.
Звязуючи Сковороду з сучасним йому моментом українського життя, М. Ф. Сумцов хоче звязати його і з старим
