центра, немов-би пливуть без гавани. А я про розтлінних не розмовляю. Бо кожному своя розвага приємна. Я-ж поглумлюся (знайду розвагу) в заповітах вічного. Запитуєш, як 10 заповідей довліють у довголітню розвагу. Коли-б і сугубий Мафусаїлів вік, і тоді довліють. Вічна матір — святиня (любов) годує мою пристрасть. Я навіки буду з нею, а вона зо мною. Вся-бо преходять, любая-ж любов — ні. Коротко сказати, це є діятриба та типик мого життя“ (2-й від., ст. 46). В листі до якогось Артема Дорофеєвича Сковорода ще докладніше розвинув цю теорію (1779 р.). „Недавно хтось про мене запитував, — пише він — : скажіть мені, що він там (у пустелі) робить? Коли-б я в пустелі від тілесних хвороб лікувався, або ловив звіря, тоді-б їм здавалося, що Сковорода робить діло. А без цього думають, що в мене нема праці й не без причини дивуються. Правда, що коли нема діла, то це важче гір Кавказьких. Так тільки всього діла для людини й є, що продавати, купувати, одружитися, посягати, воювати, сваритися, бути кравцем, будувати, полювати? Чи тут повсякчасно є наше серце? Так ось відразу й видко злиднів наших причину, що ми віддавши все наше серце на здобування світа та в море тілесних потреб, не маємо часу поглянути на себе, очистити та полікувати господарку тіла нашого, душу нашу. Забули ми самих себе, за неключимим рабом нашим — невірним тілом, день та ніч про нього турбуючись. Схожі на джиґуна, що турбується про чобіт, не про ногу, про те, щоб сидіти на покуті, а не про пироги, про золоті гаманці, а не про гроші? Яка велика нам відціля потреба та витрата? Чи не всього нам досить? Так усім та всяким добром тілесним: зовсім віз, за прислів'ям, без коліс, однієї душі нашої не маємо. Є, правда, в нас душа, але така, як у шкорбутика або подагрика ноги або матроський шага не вартий козирьок. Вона в нас розслаблена, сумна, норовиста, боязка, заздрісна, жадібна, нічим не задоволена, сама на себе зла, худа, бліда, сама така, як пацієнт із шпиталю. Така душа коли у єдваб одяглась, чи не труна їй з єдвабу ? Коли у світлих палацах бенкетує, чи не пекло їй? Не хлібом єдиним живе людина. Про цей останній духовний хліб удень і вночі турбується Сковорода. Він любить такі млинці більше всього. Дав-би по одному млинцю й всему Ізраїлю, коли-б був Давідом, як пишуть по книгах царств, але й для себе замало. Ось що він робить у пустелі“.
Очевидно, тут йде мова про внутрішню роботу серця, про таке самоспізнання, якому навчав у своїх трактатах Сковорода. Далі Сковорода продовжує: „там та тут спочиваю, маю насолоду, радію. Співаю з Мароном — бог наш це свято подарував… (2-й від., ст. 193) — Сковорода так віддався внутрішньому самоспізнанню, в такій мірі віддалявся від
