зміни в Сковороді, при чому точно зазначено й час події (справа відбувалась 1770 р.) та ближча причина, що викликала її. Коли вже минуло 24 роки (в рік своєї смерти, 1794 р.), Сковорода розказував про це з особливим чуттям, щоб учень зрозумів, як близько до нас бог — вічність, як він турбується про нас, охороняє нас, подібно до того, як кокош своїх птахів, зібравши їх під свої крила, коли ми тільки не віддаляємося від нього в похмурі бажання нашої розтлінної волі. Ковалинський, з свого боку, щоб з'ясувати це з'явище, згадує оповідання Ксенофонта та Платона про геній Сократа, цеб-то про внутрішній таємний голос, якого не можна з'ясувати, але якого він слухався. Сковорода також вірив у такого генія — Мінерву. Він призвичаїв себе в усіх життьових вчинках дотримуватися таємного голосу внутрішнього, невідомого подиху духа, якого люди, відчуваючи невидимо та йдучи за рухом його, мають насолоду, не слухаючись-же цього голосу та не пам'ятаючи про нього, каються. Він, взнавши на ділі силу таємного керівництва цього, розбуджував увагу в другові своєму та в притчах до цього святилища, внутрішньої сили, та часто закликав прислухатися щодо виразів цього прорицалища нетлінного духа, якого голос лунає цо серцях непорочних, в серцях розтлінних, як судії, в непокірливих, як месника. Він стверджував, що це й був той самий геній, слухаючись якого, як навчателя свого, у всьому, щиросердечний Сократ став мудрим, цеб-то щасливим (1-й від., ст. 16–17). Ковалинський до цього додає, що геній „це розумна внутрішня сила людини, инші розуміють під ним загострене чуття добра та лиха“. У Сковороди було об'єднане й те, й инше. Створивши своїм розумом собі світогляд, Сковорода остаточно зміцнив його в собі чуттям, з нього створив власну релігію, (не догматичну, а філософську), якій віддався цілком і яку вважав за єдину мету свого життя. На ній зосередив він всі свої душевні сили — уяву, думку, чуття та волю. І тому, що все це прагнуло до внутрішнього самоспізнання, відшукання внутрі себе верховної сили, з волею якої він бажав об'єднати свою власну, то цілком природно, що він, як Сократ, набув звичку постійно прислухатися до голосу свого сумління, надто у тих випадках, коли в ньому відбувалась боротьба прагнень, поривів та бажань. Чудесним малюнком до цього може бути таке оповідання про Сократа; коли Сократа засудили на смерть і друзі радили написати йому промову, в якій-би він спростував усі обвинувачення, він відповів: „я кілька разів починав їх писати, але геній завжди перешкоджав у тому. Може так богу вгодно, щоб я помер тепер легкою смертю, поки не прийду до немощної та хворобливої смерти“ (1-й від., ст. 28). Життя Сковороди, можна сказати, було ідеально погоджене з вимогами його
